Коли ти навчився читати

РИКОЛІРНА МУРКА

Киця Мурка не мала зовсім ніякого дому: ні доброго, ні поганого, – ніякого. Де жила ?
Де доведеться: то в підвалі якомусь переночує, то в комірчині якійсь хто-небудь зачинить.
Кепсько без дому. І без господарів також зле. А хто ж її Муркою назвав, спитаєте, коли
вона господарів не має ? Мурка й сама того гаразд не пам’ятає. Так, трішечки в пам’яті
збереглося. Тоді вона була ще зовсім маленьким кошенятком. Ходила по двору і жалібно
нявчала: їсти хотіла. Здається, саме тоді дівчинка Оксана взяла її на руки, приголубила і
сказала:
– Киця, Мурочка, ти, мабуть, їсти хочеш.
– Дуже хочу, – хотіла сказати киця, але у неї вийшло тільки:
– Няв !
– Бідна моя ! Ти мене тут почекай, – сказала дівчинка, – тільки нікуди не йди. Чула ? Я
зараз тобі щось винесу.
– Оксана, зараз же кинь кота, – гримнула на дівчинку молода модно одягнена жінка.
– Мамо, це не кіт. Це киця, Мурка. Вона триколірна. Такі киці приносять щастя.
– Однаково. Кинь зараз же. Вона брудна.
– Мамо, вона нічия. Вона їсти хоче.
– Тим паче, що нічия. Кинь зараз же. Кому сказала ?
– Ти чекай мене, Мурочко, – шепнула Оксанка і відпустила кошеня. З того часу киця й
дізналася, що вона – Мурка.
– Мамо, дай ключі, – попросила дівчинка.
– Навіщо тобі ключі ?
– Мені треба додому. На хвилинку. Я зараз вийду. І дівчинка побігла до свого під’їзду.
Мурка чекала її. Вона нікуди не спішила. А від Оксанки так смачно пахло. Тоді Мурка ще
не знала, як називалося те, чим пахло від Оксанки, а тепер вже знає. Від Оксанки пахло
котлетами. От чим !
Незабаром дівчинка повернулася. Вона віддала матері ключі і покликала Мурку за ріг
будинку.
– Киць-киць ! Ходи, маленька. Я тобі котлету принесла. Ти любиш котлету ? Ще б пак !
Мурка ще ніколи не їла такої смакоти. А потім Оксанку знову покликала мама.
– Ти знову з тим брудним кошеням ? Кинь зараз же і ходімо додому – помиєш руки.
Мурці було образливо. Вона зовсім не була брудна. Кілька разів на день Мурка
ретельно вимивалася своїм язиком. А хіба можна дорікати кішці, що в неї нема дому ?
Мурка гарна киця – триколірна, пухнаста, навіть хвостик у неї має три кольори. Мала
Оксанка – і та знає, що триколірна кіш- ка – це на щастя. Іноді Мурка вибігала назустріч
кому-небудь і жалібно просила:
– Ну візьміть мене собі. Я – триколірна. Візьміть мене собі на щастя. Але люди
чомусь ніяк не хотіли бути щасливими. І киця так і залишалася без свого дому. А їй так
хотілося, набігавшись, прийти до свого, хоч якого-небудь, дому. Їй хотілося, щоб
господиня лагідно дорікнула:
– І де ти, Мурко, вештаєшся ? Вже давно пора вечеряти.
І в Мурчину миску господиня щедро поклала б … котлету. Таку, як тоді приносила
дівчинка Оксанка. А потім їй наливали б теплого молока.
– Няв, – розмріялася Мурка – аж їсти захотілося. Та, мрій чи не мрій, ситою від того не
станеш. Тільки ще більше їсти захочеться.
А Оксанка про Мурку не забувала. Час від часу вона щось їй виносила. Так, щоб мама
не бачила. Бо Оксанчина мама, певно, не любила котів. „І чого мене не любити ? –
думала Мурка, – я – пухнаста, триколірна, вмію голосно муркотіти. Певно, хтось з моєї
рідні був таки з породистих. Таку кішку не сором і до хати взяти”.
Та Мурку ніхто чомусь до хати не брав.
Якось Оксанка запитала в однокласника Сергійка:
– Сергію, а в тебе вдома є киця ?
– Ні, нема, – розгубився хлопчик.
– І собаки нема ?
– І собаки також нема.
– Тоді тобі негайно треба завести кішку, – тоном виховательки сказала Оксанка.
– Ти любиш котів ? – запитала. Хоч для Оксанки то було смішне запитання, бо як можна
було не любити котів ?
– Я … не знаю, – знітився хлопчик. – Мабуть, люблю.
Дівчинка підійшла ближче і тихенько сказала:
– Розумієш, – тут є киця, триколірна. Класна така. Розумієш, вона бездомна. Зараз ще
нічого. А як прийде зима ? Уявляєш ?
Хлопчик уявляв. Але до чого тут він тут він?
– А твоя мама любить котів ? Не знаєш ? – не вгамовувалась дівчинка.
– Не знаю. Я її ніколи про те не питав.
– А ти спитай. От було б добре, якби тобі дозволили взяти Мурку.
– Слухай, а чому б тобі її не взяти ? Адже ти любиш котів, і в тебе, здається, також нема
кицьки.
– Нема, – сумно зітхнула Оксанка. – Але моя мама зовсім не любить котів. Каже, що від
них глисти.
– А якщо й моя мама так скаже ? Всі мами дуже подібні.
– Якщо твоя мама любить котів, то не скаже. Ти спитай.

Сергійкова мама любила котів і погодилася взяти триколірну Мурку додому. Про
глисти вона нічого не згадувала.
– Але дивися мені, – сказала синові. – ЇЇ доглядати треба. І не тільки годувати,
а й прибирати за нею, міняти їй пісок. Я тим займатися не буду. Мені ніколи. Це маєш
робити ти.
Але Сергійко вже не чув маминих слів. Він скоренько побіг до Оксанки, щоб втішити
втішити дівчинку і похвалитися, яка в нього хороша мама і як вона любить котів. Не те,
що другі.
Урочисто і серйозно несли вони удвох з Оксанкою свою триколірну Мурку. Власне, її
несла дівчинка, а Сергійко гордо йшов поруч, немов охоронець.
– Тепер і в тебе буде свій дім, – казала дівчинка Мурці. – Тобі даватимуть їсти і взимку ти
не будеш мерзнути. Ти не бійся, Сергійко – хороший хлопчик, він не буде кицю кривдити.
Правда, Сергійку ?
Сергійко кивнув. Від Оксанчиної похвали хлопчик почервонів. Заради того, щоб Оксанка
його похвалила, він, здається, не те, що кішку, а й лева погодився б взяти до хати.

Яке ж було Оксанчине здивування, коли через кілька днів вона знову побачила
Мурку у дворі. Дівчинка підійшла до неї і спитала:
– Мурочко, тобі там не сподобалося ? Чи ти, може, просто вийшла погуляти ?
Киця, звісно, їй нічого не відповіла, тільки дивилася на дівчинку своїми сумними очима.
– Зрозуміло, – тихо сказала Оксанка і пішла шукати Сергійка. Але його ніде не було. Він
наче зумисне уникав зустрічі з Оксанкою. Нарешті вона перестріла його, коли хлопчик
повертався зі школи.
– Сергію !
Хлопчик аж здригнувся.
– Ти що ?..
– Та … розумієш … спершу вона розбила мамину чашку. Мама собі воду наніч
ставить на тумбочці. А вона полізла.
– То вона, певно, пити хотіла. Ти їй воду ставив ?
– Ні, не ставив. А хіба коти п’ють воду ?
– Звичайно, п’ють. Вони – ж як люди.
– А потім вона стягнула зі стола ковбасу, що мама приготувала собі на роботу. А ще їй
пісок міняти треба… Словом …
– Ні, не любиш ти котів.
– Мабуть, не люблю.
І знову Оксанку мучила думка: кому віддати мурку. Тільки щоб комусь такому …
серйозному…
І раптом… Оксанка аж завмерла. До їхнього будинку під’їхала здоровенна машина, а з
неї стали вивантажувати меблі, валізи, скриньки, мішки, коробки і ще всяку всячину. Біля
того скарбу стояла симпатична і трохи розгублена тітонька з добрими очима. У людини
найголовніше – це очі. Якщо очі добрі, то й людина добра. Словом, це була хороша
тітонька. Оксана підійшла до неї, тримаючи на руках триколірну Мурку.
– Добрий день, – привіталася дівчинка.
– Добрий день, – відповіла симпатична тітонька. Така чемність дівчинки їй явно
сподобалася.
– Яка в тебе гарна киця. Триколірна.
– Це Мурка. Вона – нічия. Скажіть, а ви наша нова мешканка ?
– Так. Я буду жити на третьому поверсі. Заходь у гості. Мене звати тьотя Оля. А тебе ж
як?
– Оксанка.
– В якому ти класі ?
– У другому.
– Щаслива мама, що має таку гарну дочку.
Оксанка зашарілася.
– А я от чекаю вантажників, щоб все це поносили. Мали під’їхати і нема.
– А ті, що вас привезли ?
– Вони не захотіли піднімати все це на третій поверх. Знайомі погодилися. Тепер
хвилююся: хоч би приїхали. О, либонь, їдуть.
Оксанка заспішила.
– Тітонько Олю, а ви знаєте, що, коли людина вселяється у нове помешкання, то треба,
щоб першою у квартиру увійшла кішка. Так, так, моя бабуся казала. А вона знає. А
особливо добре, коли кішка триколірна. Це – на щастя. То, може…
– Розумничка ти моя ! Ну, неси свою кицю. Я їй двері відчиню – і нехай вона заходить. На
щастя.
Оксанка понесла Мурку до 12-ої квартири, почекала, доки тітонька Оля відчинить двері,
потім пустила Мурку через поріг.
– Іди, кицю, – сказала.
Але та наїжачилася і злякано дивилася на всі боки.
– Іди, Мурочко, – підбадьорювала кішку Оксанка. Киця ще трохи повагалася, а потім
побігла, оббігла всю порожню квартиру і затаїлася в якомусь кутку.
– Тепер ви будете щасливі, – пообіцяла дівчинка.
– Дякую, – посміхнулася нова мешканка.
– Тітонько Олю, – переминалася з ноги на ногу Оксанка. – А може … ви залишите Мурку
собі ? У неї нікого нема. А як настане зима, вона просто загине.
– Але ж я ще зовсім не влаштована.
– Це нічого. Зате ви будете повертатися додому, а вдома на вас чекатиме Мурка. Знаєте, як
це гарно ?
– Знаю, дівчинко. Ну … я подумаю. Зрештою, нехай залишається. Я люблю котів.
– Дякую вам ! Я буду до вас навідуватися.
По сходах вже піднімалися люди, несучи важку тридверну шафу.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

seventeen − 16 =