ПІАНІНО

Мар’янці було вже чотири з половиною роки. Мама казала, що вже зовсім скоро,
всього через півроку їй буде п’ять. Дівчинку всі любили, вона росла допитливою і
розумною.
А сьогодні прийшла схвильована мама і сказала татові:
– Зараз привезуть.
– Що привезуть ? – поспішила цікава Мар’янка.
– Піаніно, донечко.
– Піаніно? – здивовано спитала дівчинка. Здивовано, бо вона не знала, що це таке оте
піаніно. В дитячий садочок Мар’янка не ходила – ото й не знала. Батьки почали у великій
кімнаті все зсовувати із своїх місць, звільняючи місце для …
– Мамо, що привезуть ?
Мар’янка вже встигла забути оте цікаве нове слово.
– Піаніно, – нагадала мама і продовжувала разом з батьком заклопотано переставляти
речі, бо треба було для чогось відчинити обидві половинки дверей. У них у великій
кімнаті завжди було прибрано і чепурно. Навіть Мар’янці не дозволялося розкидати тут
свої іграшки.
– Побавилась – і прибери, – завжди вчила її мама. – Це у нас вітальня. Сюди завжди
може увійти хтось чужий. Кому ж приємно входити у неприбрану кімнату?
А зараз тут робилося таке, що Мар’янці стало аж лячно: в кімнаті був повний безлад.
Батько спитав:
– Отак пройде ?
– Повинно б пройти, – відповіла мама.
– Хто пройде ? – знову запитала Мар’янка.
– Та ж піаніно, – сказала мама.
– А воно ще й ходить?
Але Мар’янці ніхто не відповів, бо на вулиці засигналила машина, і тато з мамою
кинулися надвір. Дівчинка не знала, що їй робити: чи бігти слідом за ними, чи чекати
тут. Поки вона думала, то в коридорі почувся якийсь шум, а потім в дверях з’явилися чужі
дядьки і … воно: чорне, блискуче, велике. А може, воно було там, у середині ? Може, це
була його хатка?.. Мар’янка спантеличено дивилася на дядьків, на тата з мамою і,
крадькома, на “нього”.
Незабаром дядьки пішли, а мама, усміхнена і щаслива, фланелькою змела пилюку з
блискучої гладенької поверхні і сказала доньці:
– Ну, будемо знайомитись.
І підняла кришку.
– Ой, – тільки й сказала Мар’янка. Під кришкою були білі і чорні… ну… такі штучки.
– Це клавіші, – сказала мама, – попробуй пальчиком. Ну…
– Ай, – сказала Мар’янка і знітилась.
– Та не бійся.
Дівчинка підійшла і легенько зачепила пальчиком одну клавішу. Але тут-таки злякано
відскочила. “Воно” сердито загуло таким низьким голосом, як у дядька Петра, що іноді до
них заходить. Але дядька Петра Мар’янка не боялася: вона його добре знала, він їй
приносив цукерки. А тут …
– Хто там? – спитала дівчинка у мами, показуючи пальчиком на піаніно.
– Там ? Музика, – сказала радісно мама.
Мар’янка знала, що музика живе у радіо. Але радіо вона не боялася. А тут…
– А для чого музиці така велика хатка ?
Мама засміялася.
– У великій хатці живе велика музика.
– А вона … та музика … не сердита ?
-Ну, це вже залежить, яка людина біля неї сідає, і що вона іншим людям хоче сказати.
Мама взяла стілець, сіла біля піаніно і заграла щось таке гарне, таке легке і світле, що
Мар’янка, котра хотіла ще про щось запитати, так і лишилася стояти з відкритим ротом і
… слухала. Тепер дівчинка знала, що в їхній хаті поселилася велика музика. Вона була
добра і радісна. А коли музика була сумна, то Мар’янка просила маму розважити її.

СУКНЯ ДЛЯ ЛЯЛЬКИ

Ніночці шість років. У неї блакитні очки, блакитна стрічечка на білому капелюшку і
блакитна сукня, ну зовсім як небо. Все це їй дуже личить, і Ніночка теж всьому личить, –
така маленька, охайна, ясноока.
А от з лялькою їй не пощ,астило: вона впала в болото і забруднила сукню. Дівчинка
мусила її випрати, а тепер лялька мусить чекати, поки сукня висохне. Мама сердиться,
коли Ніночка роздягає ляльку.
– Знівечиш її зовсім, – каже мама, – нехай вже буде так як є. Та сьогодні мама не
сердилась. Вона сказала:
– Пора твоїй ляльці нову сукню пошити. Там ще лишилося від твоєї трішки тканини, –
от і пошиємо.
Шила, звісно, мама. А дівчинка пританцьовувала на місці, бо спокійно не могла ні
всидіти, ні встояти.
Сукня вийшла дуже гарна, зовсім таки розкішна, як для дорослої, мама оздобила її
мереживом і дала доньці, щоб та пришила два маленьких ґудзички, бо їй вже час було йти
на роботу.
– Тільки хай твоя лялька вмиється, – сказала мама, – бо личко у неї не дуже чисте.
Лялька не хотіла йти вмиватися, але Ніночка взяла її і понесла до миски з водою.
Лялька спробувала навіть заплакати:
– Ма …
Та дівчинка її насварила:
– Як тобі не соромно, бруднуля!
Загавкав собака. Ніночка поклала ляльку і вийшла на подвір’я. Біля їхніх воріт
зупинилися двоє: нужденна жінка у старенькій кофтині і худенька дівчинка, що вже давно
виросла із своєї сукні. Дівчинка була, очевидно, однолітком Ніночки. Вони присіли
відпочити на великому камені, нагрітому сонцем, що лежав чомусь біля воріт.
Жінка попросила:
– Дай, дівчинко, нам води напитися.
Ніночка метнулася в хату і винесла кухоль з холодною водою.
Якби була мама, вона б їм ще щось винесла.
А без мами Ніночка не знала, – що можна.
Раптом вона побачила, що та дівчинка тулить до себе ляльку: видно, дав їй хтось –
мабуть той, у кого діти вже виросли. Лялька була далеко не нова, але, якби її одягнути, то
ще б нічого, а так вона була гола і жалюгідна.
– Чекай, – раптом рішуче сказала Ніночка. – Я тобі дам сукню
для твоєї ляльки.
І, прихопивши порожній кухоль, вона кинулася до хати.
Сукня на ляльку прийшлася. У дівчинки радісно заблищали очі. У ляльки, здається,
теж. А в жінки з-під вій викотилася сльоза. Але дівчатка того не помітили, вони дивилися
на ляльку.