Коли ти навчився читати

СОВА

У мене по-сусідству жила пречудова жінка Марія Олексіївна. Одного разу її син
Андрій приніс з лісу сову. Так, так, справжнісіньку cову. Вона була зовсім знесилена,
тому дозволила себе принести до людської оселі. Сові хтось відрубав чи відгриз половину
крила. Рана ятрилася. Крило, чи власне, те, що від нього залишилося, боліло, і птаха не
могла собі щось вполювати. Вона помирала від голоду. І тут нагодився Андрій. Почали
вичитувати з книжок, чим годувати свою квартирантку. Мушу визнати, що стіл у неї був
непоганий: в основному курятина. А ще їй іноді дозволяли з’їсти варене яйце. Спершу
птаху годували силоміць, а потім вона, очевидно, трохи заспокоїлась, зрозуміла, що її тут
не скривдять, розібрала смак їжі, і в неї прокинулась цікавість до життя. І тепер сова їла,
не чекаючи особливих запрошень, їла охоче і з апетитом. Вдень вона собі сумирно спала у
фотелі Марії Олексіївни. Я спокійно підходила до фотелю, гладила сову, і вона не
виявляла до мене ніяких емоцій ані цікавості – спала собі.
Через тиждень вона очуняла і пробувала злітати. Спершу в неї нічого не виходило – не
було, очевидно, рівноваги, а можливо ще й рана боліла. Але з часом вона все-таки
пристосувалася і вже спокійно могла вилетіти на стіл. Сова товклася всю ніч, незважаючи
на те, що господарі не були совами і хотіли спати. Марія Олексіївна спробувала посадити
її на ніч в картонну коробку. Та що таке картонна коробка для сови ? Вона зовсім
спокійно прогризла її і продовжувала вночі гасати по хаті. Щось розбила, щось
перекинула – морока та й годі. А викинути шкода – пропаде вона в лісі, не прогодує себе.
Вранці, коли за вікном починало співати птаство, сова злітала на стіл і величезними
очима-блюдцями дивилася то на вікно, то на люстру, а то на Марію Олексіївну, неначе
зважуючи, на кого їй найперше кинутися.
– Мені здається, – скаржилась Марія Олексіївна, – що незабаром вона припишеться в
моїй квартирі, а я піду жити в ліс.
А тут ще й знайомі підлили, як кажуть, масла в вогонь: не можна, мовляв, сову вдома
тримати – поганий знак: сова приносить нещастя.
Треба було щось робити, десь прилаштувати Андрієву знахідку. Доручили цю
відповідальну справу мені – і я сіла за телефон. Ніколи не думала, що виконати це
доручення буде так важко.
Спершу я почала видзвонювати по школах. Пам”ятала із свого дитинства, що у кожній
школі, або майже в кожній був свій живий куточок. Але в мене нічого не вийшло:
живими куточками ніхто тепер не цікавився. А якась знервована вчителька мені
роздратовано сказала:
– Нам тільки ще сови бракувало.
Я облишила школи і почала шукати різні організації любителів природи.
Одні мені ввічливо відмовляли.
– Ну навіщо нам сова ? Вдень вона спатиме – кому її покаже ?
А інші просто відверто глузували з мене:
– Ми розводимо кроликів – з них хоч якась користь. А з вашої сови що? Ні вже,
тримайте собі свою сову самі, якщо вона вам така люба.
І клали трубку. От халепа! Я ледь не плакала: і сову було жаль, і сусідам співчувала, і
взагалі було якось образливо.
Та хтось нарадив мені звернутися в Шевченківський гай. Є у нас у Львові така
перлина – і тобі парк, і музей під відкритим небом. Тут жив ведмідь, олень, лисиці. Ну
чому б їм і справді не взяти ще й сову ? Але певності в мене не було: ну кому справді її
покажеш, коли вона вдень спить ?
Та на диво мене уважно вислухали, не засміялися, а цілком серйозно сказали:
– У нас тут є склад, де зберігається корм для наших тварин. І, звісно, там
господарюють миші. То ваша сова і себе зможе прогодувати, і нам у пригоді стане.
Увечері за совою приїхала машина. Симпатичний інтелігентний чоловік спитав:
– А як звати вашу сову ?
Марія Олексіївна трохи знітилася:
– Та ми її ще ніяк не назвали.
– То нічого, – заспокоїв Марію Олексіївну чоловік. – Вона у вас,
кажете, спати любить ?
– Та спить собі цілий день. А що їй ще робити ?
– То буде вона Соня… А роботи їй у нас вистачить. І лікар
у нас є, подивиться її.
І поїхала наша сова на нове місце проживання. Марія Олексіївна була рада. Прибирала
квартиру після совиних бешкетів. Андрій також не довго сумував … він незабаром собі з
лісу вужа приніс. Як не дивно, найбільше за совою сумувала я. Одне втішало: добре, що
порятували птаху, а то б вона і справді загинула.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

nine − 3 =