Киця Яна гріється на сонечку. Вона лежить собі на якомусь ящику. Лежить собі та й
ніжиться, радіє, що нарешті потепліло. Іра побачила Яну з вікна та й кличе її. Та Яні
чомусь не хочеться ні з ким розмовляти, навіть з Ірою. Їй так добре на сонечку. Вона
дрімає. Іра взяла довгий прутик і ним почала тихенько похитувати ящик. Раз… другий…
Яна сердито замотала хвостом. Як тій Ірі не соромно! Статечній киці і полежати не
дадуть, тим паче, що ні котлетами, ні ковбасою і не пахне. Але Іра пішла – і Яні раптом
стало сумно. Ну чому вона так швидко пішла? Погойдала б ще трішки Янин ящик – це
навіть приємно. А вона пішла … І сороки чомусь сміються з киці Яни. Літають низько-
низько і голосно регочуть. Ох, начувайтеся, скрекотухи, киця Яна ще добереться до вас.
Та це буде колись, потім, а зараз їй ліньки, бо вона сита, а сонечко таке тепле та лагідне. І
очі у Яни стають маленькі-маленькі, а потім і зовсім закриваються. Тільки чого так
кричать горобці? І чому їх ніхто нікуди не позачиняє? І чого вони так галасують? Але
нехай собі… Киця Яна засинає. Вона вже зовсім спить. Будьте тихенько. Будь ласка!

А сьогодні трапився зовсім прикрий випадок. Киця Яна ненароком зайшла на
сусідський балкон і вже зовсім ненароком вимастила попрану білизну, що висіла на тому
балконі. Ну, як там вона вимастила ту білизну! Хіба що зовсім трішечки. Іра таке б їй
пробачила. А господар того балкону і тієї білизни не пробачив. Він погрожував боляче
набити кицю Яну, якщо вона ще хоч раз тут з’явиться. Очевидно, цей чоловік зовсім не
любить котів. А ще він посварився з її господинею. Яна ніяк не може зрозуміти: ну до
чого тут її господиня? Адже білизну вимастила Яна, а не вона. Тепер киця Яна сидить
вдома. Її нікуди не випускають. Хіба що за вікно, на решітку, на котрій мали б стояти
вазонки. А тепер тут лежить киця Яна. Вона загорає і сумно дивиться вниз. Он іде Іра.
Киця помахала їй лапкою: привіт.
– Яна, ти чому до нас не приходиш?
– Мур, – Яна скрушно хитає головою: – не можу. Бачиш …
– Не сумуй, кицю. Я потім до тебе зайду.
Іра її розуміє. От якби всі так. Тільки б Іра собі іншу кицю не завела, поки Яна тут
вилежуватиметься. Тоді б Іра Яну не любила, а ту іншу кішку. І це було б дуже сумно.
Хто знає, доки Яна сидітиме вдома. Певно, аж доки той сусід не пересердиться. Аж тоді,
напевно, випустить її господиня. Коли б тільки швидше.
Потім і справді прийшла Іра. Яну розморило сонечко і вона млосно розташувалася на
канапі, порозкидавши всі свої лапи і хвостик. Настрій у неї був кепський. Ні, вона не
спала, вона, закривши очі, мріяла. А ви думаєте, кішки не мріють? Ще й як мріють. Про
що? Ну … про всяке. А тут саме прийшла Іра.
– Привіт, Яно.
Махнула хвостиком: не займай. Але Іра підійшла до киці, почухала їй животик, поторсала
за лапки, думаючи, що та спить. А може просто хотіла розважити Яну. І тут сталося
непередбачуване. Яна сама від себе такого не сподівалася. Вона … вкусила Іру. Іру, котра
так її любить! Господиня тут-таки дала їй ляпаса, і Яна, зіскочивши з канапи, заховалася в
потаємний куточок. Бідна вона, нещасна киця. Тепер ніхто її не любитиме. Іра також її не
любитиме. А за що її любити? Іра ніколи їй не пробачить і тепер неодмінно заведе собі
свою власну кицю, котра нізащо не робитиме таких дурниць, як вона, киця Яна.
А наступного дня сонечко світило ще яскравіше, день був найпогідніший, який буває
весною. А головне – господиня сказала:
– Йди, кицюню, їж і підеш гуляти.
– Мур! Певно, той сусід пересердився.
А надворі киця побачила Іру. Та сказала:
– О, Яна, ти вже вийшла? Привіт!
Значить, Іра також на неї не сердиться. І від того день став ще кращим, а сонечко – ще
яскравішим. Киця Яна не сердилася навіть на горобців, що голосно кричали, і на сорок,
що все чомусь сміялися та й сміялися з киці Яни. Нехай собі.

МАЛЮК

Дівчинці Наталі подарували крокодила. Ні, не справжнього крокодила. Правильніше
б сказати… Справжнього крокодила, але не живого, а опудало. І це не був величезний
крокодил, а крокодиленятко, із справжньою пащею, гострими зубами, кігтями, хвостом.
Ой, який страшний! Його привезли з Африки і подарували їй, Наталі. Ні в кого такого
крокодила не було. Наталя спершу його боялася. Вона з острахом дивилася на його
роззявлену пащу, гострі зуби.
– Та не бійся ти його, – сміялася мама, – він не кусається.
Та дівчинка все ж боялася: а раптом він візьме і вкусить. Тоді що? Та врешті-решт Наталя
зважилася і підійшла до крокодила. Та ні, це був не крокодил, а крокодильчик.
Крокодиленятко. Воно стояло собі на піаніно, дивилося на дівчинку сумними очима і вже
не здавалося таким страшним. І дівчинці раптом стало його жаль. Вона підійшла і
легенько його погладила. Нічого, не вкусив.
– Бідненький, – сказала Наталя, – плавав би ти собі в своїй теплій африканській річці, бив
би по воді хвостом, а від нього розходилася б хвиля. Вода в тій річці, мабуть, дуже тепла.
Скажи, тепла вода в вашій африканській річці?
І дівчинці здалося, що у крокодильчика в очах заблищали сльози.
– Ти плачеш?
Дівчинка вже сміливіше погладила його.
– Не плач … хочеш цукерку ?
І вона обережно поклала цукерку в пащу малого крокодиленяти.
Але воно цукерку не їло.
– Мамо, мамо, – загукала дівчинка, – а що їдять крокодили?
Мама засміялася.
– Вже було одне цікаве слоненя, котре теж хотіло знати, що їсть крокодил на обід, і ти
знаєш, що з того вийшло. З тих пір у слонів довгий хобот.
– Та ні, мамо, справді, що їдять крокодили?
– Те, що їм вдасться вполювати. Це страшні хижаки.
– Ні, мамо, цей крокодильчик зовсім не страшний. І не злий він зовсім.
– Та звичайно не страшний, бо з нього зробили опудало. А побачила б ти його у воді та ще
у дорослому віці. А цей, звичайно, вже тепер не страшний, і нічого його боятися.
– Мамо, а він … зовсім-зовсім не живий? Анітрішечки?
– Живим не можна бути трішки: або живий, або ні. А він, звичайно, не живий. Це тепер
тільки опудало.
І дівчинці стало сумно. Їй не хотілося вірити, що це симпатичне крокодиленя зовсім не
живе. І коли нікого не було поблизу, аби з неї не сміялися, Наталя підходила до
крокодильчика і починала з ним розмовляти.
– Послухай, як тебе звати? Адже у крокодилів, напевно, також є імена. Ти не знаєш чи не
хочеш мені сказати?.. А хочеш, я назву тебе Малюком? Це гарне ім’я. Хочеш?
І Наталі здалося, що очі в крокодиленяти повеселішали.
– От і добре, – зраділа дівчинка.
– Послухай, Малюк, а тобі у нас не холодно? Адже там в Африці, напевно, жарко.
І Наталя накинула на Малюка свій светр.
Потім мама зробила їй зауваження:
– Наталю, чому це твої речі валяються на піаніно? Що це ще за новини? Прибери негайно.
Дівчинка приклала до губ пальчик:
– Тихо, мамо, не сваріться. Це я Малюка прикрила, щоб йому не було так холодно.
Уявляєте собі, як йому тут у нас після Африки?
Мама засміялася:
– Фантазерка ти, доню.
– Нічого не фантазерка. І чому ви, дорослі, нам, дітям, не вірите ?
Перед сном Наталя підійшла до Малюка і тихенько шепнула:
– Я більше нічого не маю, навіть риби. Ти все-таки з’їж цукерку. Вона смачна.
І дівчинка пішла спати.
Коли вранці Наталя підійшла до Малюка, цукерки … не було. Дівчинці і в голову
не прийшло, що цукерку просто могла прибрати мама.
– Ах, ти, хитрунчику. Я так і знала. Я так і думала, що ти прикидаєшся. Ти не бійся, я
нікому не скажу. Це буде наша з тобою таємниця.
З того часу дівчинка довше затримувалася біля Малюка. Вона легенько
гладила його, розмовляла з ним. А одного разу, щоправда, не без остраху, Наталя легенько
поклала йому в пащу свій палець. І їй здалося … ні, не здалося. А може й здалося … що
Малюк легенько притримав його зубами. Наталя відсмикнула руку і сказала:
– Ах, ти, пустун! Не можна так!
З того часу ніхто вже не міг переконати дівчинку, що її Малюк – всього
лише опудало. Коли нікого не було поблизу, Наталя з ним розмовляла, і Малюк розумів її:
іноді він посміхався, іноді був сумний-сумний, аж Наталі хотілося плакати. Тоді вона
питала: