ПРИГОДИ КИЦІ ЯНИ

Киця Яна була справжня красуня. Якби серед кішок проводився конкурс краси, то вона
виборола б звання „Міс-киця”. Без сумніву виборола б. Господиня любила свою кицю, бо
триколірні кішки приносили щастя. Яна
знала собі ціну і трималася гордо і незалежно, а коли що – мала гострі кігті і міцні зуби, і
вже не сумнівайтеся, знала, що з ними робити.
Киця Яна полюбляла ходити в гості, і в першу чергу, ясна річ, до своїх сусідів, де
завжди могла розраховувати на ласий шматочок. Як всі порядні кішки, Яна завжди
входила через вікно. Просто смішно стояти перед дверима і чекати, доки їх хтось
відчинить. Вікно – це інша річ. Його частіше відчиняють, ніж двері. А головне –
несподівана поява. Адже так цікаво, коли господарі дивуються:
– О, Яна! Де ти тут взялася?
І чому ті люди завжди повторюють одне і те ж запитання? Адже це так зрозуміло, де вона
тут взялася: ввійшла через вікно. Але Яна на них не ображається. Вона їм багато чого
вибачає: вони ж – люди. От якби всі вони були кішками, тоді інша річ. І її сусідка
симпатична Іра, і Ірина мама, і тато. Ото було б весело. Найкращою кицею була б Іра:
вона така лагідна, голос у неї ніжний такий. Але поки що вони – люди, і Яна мусить
багато чого їм вибачати. От, скажімо, навіщо зачиняти дверцята в столі-тумбі на кухні?
Навіщо, я Вас питаю? От … тепер Яна мусить докласти чимало зусиль, щоб лапкою їх
відчинити. О, нарешті, і Яна залазить в стіл-тумбу. Нюхає. Нічого цікавого. Ковбасою і не
пахне. О, а це що таке? Нюх-нюх …
– Фу! Щось зовсім не смачне. І не сніг, і не пісок. Казна-що. Фу! Чого ті люди тільки не
вигадають! Апчхи!
– Яна, де ти?
Це Ірина мама її шукає. Нехай трохи пошукає.
– Киць-киць !
– А раптом щось смачне. Ні, треба виходити.
Та Ірина мама вже й сама помітила, що дверцята в стіл-тумбу відхилені. Заглянула – і
засміялася. Киця Яна світила здивованими чорними очима. Її вуса, мордочка, а особливо
носик були в муці. Мука понабивалася в ніздрі і Яна ніяк не могла її видмухати.
– Іро, Іро, іди скоріше сюди!
Прибігла Іра і, побачивши свою улюбленицю, геть напудровану мукою, також весело
розсміялася.
– Чого вони? – не зрозуміла киця. Але її було викрито, довше сидіти не було чого – і Яна
вилізла із своєї схованки.
– Апчхи ! – мука у всібіч. Іра та її мама, продовжуючи сміятися, все ж докірливо казали:
– Яна, ти вся в муці. Ну чого ти туди полізла?
– Як тобі не соромно!
Киця ніяк не розбере, сварять її чи хвалять. Якщо сварять, то чому сміються? „Соромно” –
це у людей означає щось погане, це Яна знає напевно. Але ці слова вимовляються якось
так лагідно, і віник до неї не беруть. Хоча …
– Ой-ой-ой! Беруть віник! Ой! Треба тікати!.. Ні, це Ірина мама
змітає те біле, що Яна порозсипала. Як воно ? Ага, мука.
О, холодильник відчиняють. Ах, як звітам смачно пахне ! – Няв !
Але тихенько, інтелігентно. Вона ж вихована киця, не те, що другі. – Ах, дякую. Це дуже
смачно.
Ковбаска! Яна дуже любить ковбаску. Але не накидається на неї, як підвальна кішка. Фу!
Вона б собі ніколи такого не дозволила. Їсть стримано. Вдома Яна і „Віскас” має! Але
ковбаска все-таки краще. Що там ще дістає Ірина мама? О, рибку!
– Дякую! Але я вже дуже сита. Хіба що … маленький шматочок … Ви дуже люб’язні.
Ні, люди не все розуміють з котячої мови. Але дещо вони все-таки розуміють. Скажімо,
коли Яна стала перед дверима і почала нявчати, їй відчинили двері і провели додому. Ні,
тих людей все-таки можна чомусь навчити, але це дуже складно.

Одного разу Ірина мама тихенько увійшла до другої кімнати – а там Яна. Мама хотіла
вже сказати звичне:
– О, Яна ! Як ти сюди потрапила? …
Хотіла так сказати і не сказала, бо здивовано задивилася на кицю Яну. Киця сиділа перед
дзеркалом і пильно стежила за своїм відбиттям. Головку схилила вліво, потім вправно,
хвостиком махнула вправо, потім вліво…
– Пхе! Що вони, кицю собі завели? Нічого кішечка, гарненька, тільки чомусь дуже схожа
на мене.
Нюх-нюх – майже до самого дзеркала підійшла.
– Нічим не пахне … що це за киця, що нічим не пахне? Ну, звичайно, не так, щоб миші
розбігалися на всі боки, але все-таки… Ні, це якась неправильна киця. Е, а може вона
іграшкова? Пхе! То чого на неї увагу звертати? Іграшкові кішки котлет не їдять. А з кухні
так смачно пахне котлетами.
І киця Яна, відчинивши лапкою двері, попрямувала на кухню, озираючись, чи не йде за
нею та іграшкова киця, котра нічим не пахне. Але та киця не йшла, а посміхаючись, йшла
Ірина мама.
– Щаслива Іра, що має таку маму. У неї такі смачні котлети. Ні, все-таки трохи добре, що
люди – не коти, бо кішки зовсім не вміють смажити котлети.
Ну, звичайно, кицю Яну Ірина мама пригостила котлетою, і Яна, як і належить ввічливій
киці, сказала:
– Мур! Дуже смачно.
Вона похвалила господиню, але та, мабуть, нічого не зрозуміла.
– А може зрозуміла? Он як посміхається. Тільки … що це?
Яна кумедно зморщила свій інтелігентний носик. Ні, це треба було бачити, яка мордочка в
цей час була у киці Яни. Це Ірина мама для чогось різала цибулю.
– Фі! І навіщо псувати тією бридотою такий приємний запах котлет? Ні, тих людей важко
зрозуміти.
І киця, голосно чхнувши, ображено пішла в кімнату.
– Так … тепер треба десь трохи поспати, щоб ніхто не турбував.
Двері шафи були прочинені.
– О, я залізу сюди.
Лапкою відчинила двері і залізла у шафу. Тут пахло приємно, чи квітами, чи ще чим …
– Пахне Ірою, це Ірина шафа. Ну, Іра на мене не образиться. Тут я собі посплю.
І киця зручно вмостилася на якійсь одежині на дні шафи та й солодко заснула. Повз шафу
проходила Ірина мама.
– І чого це шафа відчинена?
Та й щільно зачинила шафу. Прокинулася Яна – а вийти не може.
– Ой, де це я?
Спросоння вона й забула, що сама сюди залізла.
– Ой, а мені так солодко спалося. Невже я у пастці? Ні, бути того не може. Тут пахне Ірою,
а Іра котів не кривдить. Але ж як їй вийти? Няв! Няв! Рятуйте!
– Десь кицька нявкає, – сказала Ірина мама. – Де ж це вона?
– Либонь в моїй шафі … – дослухалася Іра. Вона відчинила шафу і визволила кицю Яну з
полону.
– Ти чого сюди залізла? – питала в неї Іра, але Яна мовчала. Вона ще не зовсім оговталася і
перелякано дивилася на Іру.
– Ходімо, моя маленька, я занесу тебе додому, до твоєї господині. Вона вже, певно, за
тобою скучила і шукає свою нечемну кицю.
– Мур! – відповіла Яна і цього разу вже навіть не пручалася.
У киці Яни в цій хаті є ще одне улюблене місце, де вона може поспати – це ліжко
Іриного тата. Чомусь тут так добре спиться. Яна не знає, чому. На цьому ліжку вона
любить навіть інколи просто так покачатися. Воно пахне … нюх-нюх … а чим же воно
пахне?.. Ага, воно пахне людиною, котра не кривдить котів. А ви гадаєте, що такого
запаху нема? А він є, Яна це знає напевно. Пан Петро любить всяку живність: він
підгодовує голубів, а з Яною підтримує добросусідські стосунки. І все ж Яна в
присутності пана Петра якось не наважується залізти на його ліжко. Правда, раз вона таки
спробувала. Коли він спав, Яна залізла йому на спину і там вмостилася. У цьому місці
йому саме боліло, і киця Яна хотіла його полікувати. Як? Хіба Ви не знаєте, що киці
лікують? Тоді Ви нічого не знаєте про котів. Як Вам не соромно такого не знати! Ну вже
ті люди! Вони так мало знають про котів! Правда, Ірина мама, нащо вже розумна жінка, і
готує так смачно, а того, що киці лікують, мабуть, також не знає, бо відразу ж і забрала
Яну зі спини пана Петра. А що Яна? Як їй мала пояснити? Ні, негайно треба вивчати
людську мову. Так і приятелька радила, сибірська киця Венера. Ні, Яна все розуміє, а от
говорити не може. Негайно треба вчитися. Як! Ви й того не знаєте, що є розмовляючі
коти? Ай-ай-ай! Яна вже потихеньку пробує, але в неї поки що нічого не виходить. Треба
ще, конче треба. Її приятелька Венера казала, що в неї неодмінно вийде, в неї вже майже
виходить.
– О, пана Петра нема. Полежу собі трохи на його ліжку.
Спершу Яна спала, потім просто лежала, потім сіла і почала вимиватися. Аякже! Вона
киця чепурна, не те, що другі. Линяє зараз, правда, і всі її за те сварять. А хіба ж вона
винна? Весна. От і зараз … Ой-ой-ой, скільки шерсті залишилося. Треба скоріше тікати,
щоб пан Петро не надійшов, певно, і він сваритиметься.
А пан Петро і справді увійшов до кімнати і тут таки помітив нелад на своєму ліжку. Та
до Іри:
– Ти знову свого хутряного ковніра на моє ліжко клала?
Іра мовчить, перезирається з мамою. Пан Петро уважно розглядає ворсинки.
– О, і руде якесь тут є!
Киця Яна не могла такого припуститися, щоб на Іру із-за неї сварилися та ще й казали на
її гарний ворс „руде”. Так, у неї і справді є трохи, як люди кажуть, рудого. Але ж хіба то
руде?
– Це золотий ворс, пане Петре, – сказала тихенько, але гідно киця Яна.
– Золотий! Мур! І не треба на Іру сваритися. Це я там лежала. Якщо не можна, то
я більше не буду.
Звичайно, пан Петро нічого не зрозумів, а Іра, певно зрозуміла, бо пестливо погладила
Яну: мовляв, тихо будь, не треба хвилюватися, все в порядку, нічого страшного. Іра
певно-таки розуміє по-котячому. Киця Яна давно це підозрювала, а сьогодні зовсім у тому
впевнилася. Іра все розуміє. Просто робить вигляд, що вона не знає котячої мови. Ну,
здається, пора додому. Яна іноді якось забуває, де саме її дім. А може, їй сюди
перебратися назовсім? Її тут так люблять. Правда, господиня також її любить … Ну, киця
Яна ще про те подумає … А зараз вона піде додому.