У зорі у дворі
там жила собі лебедів пара.
Їм тут добре жилось,
не лякала їх градова хмара,
не лякали громи,
ні дощі, ані грози, ні зливи.
Обнімались крильми
і були безтурботно щасливі.
Але часом вночі
лебідь сумно дивився на землю
і сурмив, і кричав,
аж здригались нічні небеса:
– Ой, лебідко моя,
ми з тобою живемо даремно,
бо сумує без нас
та земна незбагненна краса.
Ой, кохана моя,
чи найгірші ми в матері діти,
що зміняли її
на безжурне і сите життя?
Вже настала пора
нам з тобою додому летіти,
бо Господь не прийме
колись сліз наших і каяття.
– Ой, лебедику мій,
чи не страшно тобі високості?
Лебедине крило
не здолає таку висоту.
– Хай на землю впаде
наше пір’я й знівечені кості,
але я полечу.
Якщо хочеш, залишишся тут.
Раптом він закричав:
– Я так більше не можу, кохана.
І здійнявся на крила,
і вниз до землі полетів.
Він сурмив і ячав,
мов боліла в душі його рана.
А лебідка за ним:
вона знала, що він так хотів.
Сумно зірка дивилась
з нічного погідного неба.
Звідкись взявся той жаль,
що за душу так терпко бере.
Не спиняла, бо знала:
спиняти порив цей не треба,
він з любові родився
і мабуть з любові помре.
І упали обоє
на росяні трави шовкові.
Це був їхній останній,
такий незбагненний політ.
І заплакала зірка
в рожевім тумані ранковім,
і заплакала гірко,
їй того робити не слід.

ВДОМА (колись)
Я прийшла додому,
Увійшла у хату.
– Добрий вечір, мамо,
Добрий вечір, тату.
Хата огорнула
Спокоєм і ладом.
Пахне свіжим хлібом
І зеленим садом.
Свіжий хліб то мама
Вийняла із печі,
Яблука духмяні
Гріє теплий вечір.
– Ну, сідай, дитино,
Бо вечеря стигне.
Скоро в нашій хаті
Сон міцний затихне.
Лиш цвіркун до ранку
Буде цвіркотіти,
Щоб добро велося,
Щоб сміялись діти.

ВЕЧІРНЯ ЗАМАЛЬОВКА
Корови пахнуть теплим молоком,
Ідуть додому, кличуть господиню.
Сидять на лавці діти всі рядком,
Замурзані, їдять солодку диню.
А біля ніг вже треться кіт Мурко,
Він теж чекає лагідного слова.
А над усе кіт любить молоко,
Що з поля принесе йому корова.
А в хаті тепло й затишно. Ось-ось
Уже матуся видоїть корову.
І кожному на мить якусь здалось,
Що він на хвильку став маленьким знову.
Вже мати щось готує до стола,
Вже коні випрягає любий тато.
Дрімота ходить край мого села
І незабаром зайде в нашу хату.

І ЗНОВ ЧОМУСЬ …
Поля і терни. Зелено і ясно.
І диха світ розпахненим зелом.
Жита у полі колосяться рясно.
Аж до зірок земля пашить теплом.
Дивуються зірки: як пахнуть квіти.
І нахилились, щоб дихнути ще.
Якби котрась насмілилась злетіти.
Якби котрась … розсипалась дощем.
І тихий квіт у душах зацвітає,
І стелиться зажурений туман.
Я ще не сплю, а вже либонь світає.
А в голові тривога і дурман.
Така бентежність і така знетяма,
Що хоч лети, забувши плинність літ.
І знов чомусь мені наснилась мама
І босих ноженят маленький слід.

МАВКИ
Сходилися мавки до потічка,
Бавились, водили хороводи.
З ними була дівчина Марічка.
Їй також не бракувало вроди.
Кожна із мальованої тайстри
Діставала квітку золотаву.
Хлопці підглядали, мов чугайстри,
Ту дівочу радісну забаву.
А Марічка теж була, як мавка,
Розпустила теж своє волосся,
Крадькома дивилась на Іванка,
А можливо так йому здалося.
До півночі вихорились танці
І барвисті маяли спідниці.
Хлопці вже отямляться аж вранці.
Хтось подума, що йому це
сниться.
А коли розвіються тумани,
З гір зійде статечна господиня,
У колибу всіх дівчат поманить,
Там збереться лісова родина.
І на згадку про нічну забаву,
І на знак того, що це не сниться,
Хтось підніме квітку золотаву,
Як вечірню осяйну зірницю.

Я НАРОДИЛАСЬ ЧИ ВЗЯЛАСЬ
Я народилася ще раз,
Коли свідомість зав’язалась в вузлики.
Я народилась чи взялась
З поезії, від пісні та із музики.
Вже так судилося мені:
Поезія у пісню заплітається.
Моє життя на бистрині
Із музикою кожен день зливається.
Я народилася ще раз
Від повіву весняного, квітневого.
Я народилась чи взялась
Від цвіту яблуневого, вишневого.
Тепер в мені живе краса,
Поєднана в поезії і в музиці,
Як саду раннього роса,
Як ніжність, що мені принесли музи ці.
Я тихо плачу і сміюсь,
І сили набираюся у ясена.
Сама собі не признаюсь,
Що закохалась в красеня, у красеня.
Я народилася ще раз
І вірю тільки веснам закосиченим.
Я народилась чи взялась
І хочу жити щастям не позиченим.
Я народилася ще раз,
Коли любов у серці заблудилася.
Я народилась чи взялась?..
Ой, я мабуть з любові народилася.

МІНІАТЮРИ

ПОРАНЕНИЙ АНГЕЛ
В мого ангела перебите крило. Не
стрілою, не кулею, а гірким докором і
важкою сльозою. Він з’явився мені у сні. Був
сумний і заплаканий, поранений ангел мій.
Якби я могла, я б забинтувала йому крило,
але я не можу, бо він – невидимий.
– Ти можеш, – сказав мій ангел. –
Ти багато можеш. Просто… Осуши чиюсь
сльозу, розвій чиюсь печаль, винеси
спраглому кухоль води.
– І тобі полегшає? І крило твоє
заживе?
– Так, заживе.
– це так просто?
– Ні, люба моя, це не просто. Це
тільки так здається. Бо робити це треба
щодня, щогодини, завжди.
– Я спробую, ангеле мій. Правда,
не знаю, як це в мене вийде.
– Мусить вийти. Менше думай про
марноти світу сього – і вийде.