ВАГА СЛЬОЗИ

БОСОРКАНЯ
Не приходь, Лукашу, бо давно
Вже не мавка я, а босорканя.
А тобі судилося кохання,
Молоде і п’яне, як вино.
Не приходь, бо знаю, що згрішу.
Може це любов моя остання.
Та від неї крізь літа спішу,
Бо таки давно вже босорканя.
Ти мені не віриш? А дарма.
Я брехати так і не навчилась.
Вітрові я в подруги судилась,
Але й вітру зараз щось нема.
Ну чого чекаєш? Йди собі.
Я свої літа десь розгубила.
Може я нікого не любила –
От тепер зізнаюся тобі.
Ну чого ти дивишся? Іди.
Ти давно закоханий у вірші?
Це розмови, хлопче, зовсім інші.
В них буремних літ моїх сліди.
Вірші ті дрімають у душі,
Іноді вихлюпуються терном…
Не дивись на мене на даремно –
Не мені шовкові спориші.
Ну… Іди… До поки я розумна,
Володію серцем, мов мечем.
Я колись проллюсь рясним дощем.
Думаєш, мені отак не сумно?
Сумно, хлопче. Та такий мій вік.
Де вже там до розкоші кохання!
Я не мавка вже, а босорканя.
Голос мій у вирі диких рік.
Голос мій у тверді громовій,
У безкидів гордому зітханні.
Хай тобі таланить у коханні,
Смутку мій! Останній смутку мій!..

З СУМНИХ МЕЛОДІЙ

ПІСНІ НІКУДИ НЕ СПІШАТЬ
Я ще колись не раз
Отой садок згадаю.
Озветься у душі
І сум, і тихий щем.
І цвіту заметіль,
І пісню мого краю,
Що перевита сном
І лагідним дощем.
А яблука в садку
Так рясно зародили.
Їх струшує вітрець
У прим’яту траву.
Тут з юністю удвох
По росах ми ходили
І чули солов’їв
І пісню жнивову.
Та яблука в садку
Минаються, як люди.
І юність відцвіла,
І в косах сивина…
І я колись минусь,
Й мене колись не буде,
Та буде на землі
І літо, і весна.
І будуть ластівки,
Що прилетять весною,
Гніздечко тут зів’ють
І виведуть пташат,
І мій далекий спів
Обізветься луною.
Проспівані пісні
Нікуди не спішать.

ПРО ЩО РОЗКАЖУТЬ КВІТИ
Мерзнуть на вікні
квіти крижані –
подарунок твій мені.
Знаю, ти тут був,
значить, не забув
ти у вічній таїні.
Холодні троянди,
до всього байдужі,
холодного серця
печаль німа.
Дні теплі настануть –
троянди розтануть,
тебе ж, любий друже,
давно нема.
Як прийде тепло,
зацвіте зело,
оживе чиясь надія.
Як свою сльозу,
квіти принесу,
теплі і живі, як мрія.
Справдешні троянди
живою росою
окроплять могилу,
вони – Тобі.
Тебе не розважать,
Тобі розкажуть
про ревний мій смуток
і вічний біль.

У моїм житті
все чомусь не ті
зустрічались на путі.
Та ніхто чомусь
серця не торкнувсь
у безмежній самоті.
Іронія долі –
троянди схололі –
привіт небайдужий
із небуття.
Крижинками ляжуть,
нічого не скажуть,
прийдуть час від часу
в моє життя.

ХОЧ РАЗ КОЛИСЬ
Колись хоч раз зустрітися б з тобою.
Не наодинці, а в багатолюдді.
Аби затріпотіло серце в грудях
від радості, від смутку чи від болю.
І говорити, довго говорити,
про що-завгодно, можна й про погоду.
Політикам чи моді на догоду
когось хвалити чи когось сварити.
Лиш про любов нагадувать не треба.
Була чи не була – не так важливо.
Її нема. Вернути неможливо.
Я жити вже навчилася без тебе.
Лише б хоч раз колись тебе зустріти.
Чи випадково, чи не випадково…
Сказати б слово і почути слово…
Та вже давно нема тебе на світі…

А ОСІНЬ ЗНАЛА…
Якщо тобі насмілюся сказати,
Що я люблю, що в мене ти один,
Не треба наді мною глузувати.
Ти не збагнеш любові всіх глибин.
Як ми ішли, тримаючись за руки,
А люди посміхались нам услід,
Між нами вже стояла тінь розлуки,
На цілу вічність, на багато літ.
Ти вірив, що ми будемо у парі,
Що нас всіляке лихо обмине.
А серце огортали чорні хмари.
«Не вір йому, одурить, обмане».
Осінній грім… Таке щось незвичайне.
Були дерева голі та німі.
І знала осінь ту магічну тайну,
Якої ще не знали ми самі.
Ми ще були удвох. Були упарі.
Тремтіли перелякані кущі.
Нам осінь дарувала темні хмари
І сльози посилала, як дощі.

А мої спогади про тебе найтепліші,
А мої сльози за тобою найгіркіші.
Бо я любила. А всі решта – так, між іншим.
І ти пішов від нас. І став такий нічий…
А по землі вже шуркотіла тиха осінь.
Вона обох нас пам’ятає, мабуть, досі.
А ти пішов так безпорадно й невблаганно…
Ти відійшов занадто рано. Надто рано.
І сумували за тобою два дощі.
Один теперішній – то ним тужила осінь.
А другий той, що окропив дівочі коси
Колись-колись, як ми були з тобою в парі,
Коли любов нам дарувала свої чари.
В останню мить ти, звісно, думав не про
мене.
Про щось своє, і сокровенне, й нездійсненне.
Ти наостанок не сказав нічого нам,
Ані мені, ані своїм обом синам.
Коли у Львові настає мінлива осінь,
Тебе чекаю мимоволі я ще й досі.
Ти не прийдеш до нас ні завтра, ні сьогодні,
Та ми змиритися із тим ніяк не годні.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

nine − 1 =