ВАГА СЛЬОЗИ

ЯЗИЧНИЦЯ
Я розумію пращурів,
Що поклонялися сонцю,
Що поклонялися вітру
І вірили в силу дощу.
З богами сваритися нащо їм?
Вони боялися грому,
Вони не корились нікому
Й любилися досхочу.
Я вірю в єдиного Бога.
Давно нас хрестив Володимир.
І стала вода Дніпрова,
Неначе новий Іордан.
Та часом така тривога
Охоплює грішну душу,
Що я коритися мушу
Прадавнім своїм дідам.
Не відкупитися грішми
Від того прадавнього поклику,
І я почуваю язичництво
У тілі своїм і крові.
Люби мене, світе грішний,
Такою, якою створив мене,
Бо я не сама по собі,
А сила твоєї любові.
І хочеться, так мені хочеться
Молитися сонцю і вітру,
Боятися грізного грому
І вірити в силу дощу.
Я вірю в єдиного Бога –
Творця неосяжного світу,
Та все ж я в душі язичниця,
Хоч я про те і мовчу.

МАМО, МАТУСЮ
Я вже виросла, мамо,
і не ходжу босоніж по травах,
вже не ходжу босоніж
по шовкових своїх споришах.
Та не мала й не маю
я на щастя ніякого права,
бо ніким не зігріта
замерзає самотня душа.
Мамо, рідна єдина,
якби можна посидіти разом,
то я б вам розказала,
як сумую, чим журюся я.
Заросла та стежина
під колишнім моїм перелазом,
кропивою й будяччям
заросла та стежина моя.
Можна стежку прокласти,
можна всі бур’яни обполоти,
збудувати оселю
і зробити новий перелаз,
та не можна матусю
і дитинство моє повернути.
Мамо, мамо, матусю,
обізвіться до мене ще раз.
У своєму дитинстві,
пам’ятаю, була я щаслива,
коли сонце світило
спозаранку на хатній поріг.
Мамо, мамо, матусю,
повернулася доня, вже сива,
Ваша доня найменша
повернулась з далеких доріг.

ЙДЕ ПО СЕЛІ ЗАПЛАКАНА ПОШТАРКА
(Повоєнний спогад)
Дух теплого борщу, картопля м’ята –
це ласощі дитинства по війні.
Чомусь давно нема листів від тата.
Чи він живий? Чи може й так, що ні?..
І думати про те не хочеш – мусиш,
бо це війна, загинув не один…
Гірку сльозу у горлі часом душиш,
щоб маму захистити від сивин.
Вона і так вже висохла на тріску,
все журячись, клопочучись дітьми:
в що одягнути нас, що дати їсти,
від холоду нас горнучи крильми.
Жінки були потомлені й суворі,
а часом заливалися слізьми.
А ми, малі, і в радості, і в горі,
лишалися безжурними дітьми.
Ми бавились в війну, шпиталь і рани.
Зітхала мама: ну хіба ж то гра?
А ми були вже справжні партизани,
дорослішати нам прийшла пора.
Встає веселка, як небесна арка.
У кожного покликання своє.
Йде по селі заплакана поштарка
і мовчки горе людям роздає.
Розносить «похоронки»… Плач і лемент.
А хату обмине чиюсь – зітхнуть…
Це може так постука і до мене
і вручить моїй матері… Війну…
– Чи без руки, чи без ноги прийшов би,
аби живий, – благала небеса.
Ми забувати стали вже про бомби
і вірили у добрі чудеса.

ПАРА ЛЕБЕДІВ
(Казка для дорослих)
Хтось сказав: у зорі,
що світила вгорі,
ані серця нема, ні душі.
То чому ж уночі,
коли спали й сичі,
так манили її спориші?
Так хотілось в той рай,
де гримить водограй,
де закохана річка тече,
де цикади дзвенять,
ніжні квіти п’янять
і торкають вітри за плече.
І сварили її:
– Що ті сонні гаї?
Не дивися, гляди, упадеш.
Зупиняли її:
– Кинь розваги свої.
Бо згориш, бо навік пропадеш.
Тільки місяць дививсь
трохи сумно, та без застороги.
Він її розумів,
бо і сам поривався колись…
Та й не тільки колись…
Полишивши небесні тривоги,
зізнавався собі,
що хотів би шубовсьнути вниз.
Якось він їй сказав:
– Є надія на твій порятунок.
Може вдасться мені –
твій розвіяти спробую сум.
Я тобі принесу
із самої землі подарунок –
пару лебедів білих –
земну дивовижну красу.
Може в лебедях тих
ти знайдеш собі тиху розраду,
не впадеш, не згориш
і ще довго світитимеш нам.
А про ті спориші
і про річку закохану згадуй,
тільки вниз не дивись
і згори посміхайся ланам.
Опустився він вниз,
наче був легковажний хлопчисько,
сонних лебедів взяв
й обережно поніс до зорі.
Посміхнулась зоря.
Вона бачила вперше так близько
теплу, справжню красу.
Й поселила в своєму дворі.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

14 + 3 =