НЕ МОЖНА ЗРІКАТИСЬ ВЕЛИКОГО
Махну рукою на риму,
На ямб, на хорей, амфібрахій,
От сяду собі і напишу
Поезію вкрай неримовану.
Забуду мале і велике.
То може тоді зрозумію
Від розпачу і від страху
Сучасне мистецтво дике
І лексику ненормовану.
А може й не зрозумію,
Бо треба молодшою бути,
Відступити від всіх канонів,
Від надбаного віками.
Забути, забути, забути
І пісню народну, і слово,
Ту пісню, що над колискою
Співали нам наші мами.
Те слово, що нас колись кликало
До зброї і до любові.
Не можна зрікатись великого,
Воно в нашій плоті і крові.
Те слово любило і вабило,
Молилось і проклинало.
Воно нікого не зрадило.
Часом його обминали.
Не поступлюся думкою власною.
Добра музо, мене не покинь.
Краще буду вже я несучасною,
Отакою, як є. Амінь.
РІЗДВО
А світ ще спав. А світ не знав,
що вже Син Божий народився
і в людськім тілі воплотився,
і тихо-тихо засинав.
І колисала Божа Мати
свого синочка між бидляти.
Прокинься, невгамовний світе.
Христос родився! Його славіте!
Над Вифлеємом вже зоря
зійшла і світу озвістила,
що Діва Сина породила –
Месію нашого й Царя.
І ангели свічки воскові
й шовкові ризи вже несуть,
бо в ньому та найвища суть –
життя від Божої любові.
Уже небавом день зоріє –
Новонародженого день.
Чи знаєш ти, Свята Маріє,
що твого сина в світі жде?
Земля співає й небеса
в єдинім хорі величальну.
Чому ж, Маріє, Ти печальна?
В очах сльоза, немов роса.
Вже пастушки спішать з ягнятком
вітати божеє дитятко.
І плаче Мати Пресвята,
до серця горнучи Христа.
Його народження чудесне
спасіння світові несе.
Не плач, Маріє, він воскресне,
любов’ю цілий світ спасе.
Раділи всі його приходу,
раділо небо і земля.
І три царі ідуть зі сходу,
аби побачити маля.
Відвідали яскиню мирну,
де захист Божий син знайшов,
принесли золото і смирну,
і ладан, і свою любов.
НЕ ТРЕБА ЧОРНИХ КОЛЬОРІВ
Я не приймаю чорних кольорів.
Я й так усе життя жила без світла.
Мій захід сонця ще не догорів,
Моя зоря ранкова не доквітла.
Я ще не все сказала, що могла,
Я ще не всі пісні переспівала,
Не долюбила ще, не дожила,
Не догрішила, не доцілувала.
На нарікання часу не гублю,
Не хочу, щоб хтось гнівався на мене.
Я так люблю життя оте шалене,
До хвилечки останньої люблю.
Та що там смерть! Та що там небуття!
Це буде потім, там десь після мене.
Я так люблю життя своє шалене,
Веселкою увінчане життя.
Ні-ні, не треба чорних кольорів.
Навіть тоді, коли піду у вічність.
Хіба що запаліть великі свічі,
Щоб захід сонця не згорав, горів.
Життя триває, світле і сумне,
Й триватиме тоді, як нас не буде.
Нехай ніколи не минуться люди!
То може хтось згадає і мене.