НІЧНА РОЗМОВА
– Чомусь так млосно і чомусь не спиться.
Тривога і бентега на душі.
Чого б то, мамо? – Поблизу жар-птиця.
Або десь вітер будить спориші.
Вони ж до тебе стиха промовляють:
– Не спи, не спи, бо ніч така п’янка.
– А звідки вони, мамо, теє знають?
– Вони все знають. Доля в них така:
Все знати і нічого не казати.
Не обминути, не застерегти.
Їх можеш зрозуміти тільки ти
та ще поети – звихрені фанати.
У їхніх душах якось все не так.
– А я чому? – А ти ще зовсім юна.
Ще місяць грає на сердечних струнах,
ще вітер дзвонить й подає свій знак.
Ще кличе ніч у росяні світанки.
– То йти мені? Чи почекати ще?
– Ще почекай. Ще вип’єш до останку
кохання хміль, розбавлений дощем.
Хай спориші твою колишуть долю.
Ще почекай. Прийде твоя пора.
Її не обминеш, моя ти доню.
Ти на порі, а мати вже стара.

А за вікном така бентежна ніч.
Заснув десь вітер, задрімали зорі.
І у нічному трепетному морі
чиясь ледь чутно долинала річ.
Закохані не сплять. Їм не до сну.
Для них ця ніч оманливо коротка.
І втома від тих любощів солодка.
Вони щасливі. П’ють свою весну.

СОНЦЕ, ДОЩ І ЛЮБОВ
Сонце сіє промінь крізь сито хмар.
І сміється дощ, що взявся нізвідки.
Дощ сліпий чи грибний – як божий дар.
І таке відбувається тільки влітку.
Тільки того дощу ніхто не боїться,
бо він легкий і теплий, як подих літа.
Мокне десь їжачок, і руда лисиця,
і берізка, і клен, і розлога ялиця,
й пилюга на дорозі, сонцем зігріта.
Тільки я не мокну, бо сиджу в хаті.
Подумала, що дощ про мене забув.
Він мене не побачив і став шукати,
Потім птахом гукнув, потім вітром загув.
– Ти чого тут сидиш? Дощу злякалася?
А я йду і думаю: де це ти?
Я до тебе спішив, а ти заховалася.
Дощ образився і перестав іти.
Зникли хмари кудись із своїм ситом.
Сонце висвітилось на ціле небо.
Добре нашому птаству: і тепло, і сито.
Сонце, дощ і любов. Чого ще треба?

І ПРОКИНУВСЯ РАНОК
Ніч спекотна і млосна,
Вітерець не дихне.
Може десь там у соснах,
Натомившись, засне.
І прокинеться ранок,
Голубий і пахкий,
Як весняний серпанок,
Неповторний такий.
Посміхнулося сонце,
Виглядає з-за хмар,
Сипле в кожне віконце
Свій закоханий чар.
Прокидайся, мій синку,
Бо проспиш всю красу.
Шкода кожну росинку,
Шкода кожну сльозу.
Потолочений марно,
Не повернеться час.
Хто сказав «Буде хмарно»?
Це, либонь, не про нас.
В нас тут сонце – в півнеба.
Посміхнись, не журись.
Може дощику й треба –
То нехай там колись…

ЩЕ ПРО ВІТЕР
Квітували у полі жита.
І на травах настояний вітер
Мандрував собі сонячним світом
Крізь кордони і через літа.
Зупинився в моєму садку.
Мої вірші гортав безтурботно.
Ще лиш тепло, не дуже спекотно.
Відпочив би собі в холодку.
Ще б зі мною про море помріяв,
Про далеке, як світло зірок.
Ходить літо. Легкий його крок.
А що вітер? А він собі віяв.
Бо для вітру журби не було,
Ні обов’язків, ані турботи.
Сам собі не шукав він роботи –
Просто віяв і ніжив тепло.