ВАГА СЛЬОЗИ
Вага сльози за рідним краєм…
Вона долає далину.
За рідним духом, за звичаєм,
За терпким пахом полину.
Сльоза за горами, за степом
І за Славутою старим,
За колядою, за вертепом,
А хтось згадає може Крим…
А хтось згадає про колишнє…
Сльозу невольниці святу.
А там, у краї, квітнуть вишні,
І джміль п’яніє на льоту…

Хто може зважити сльозу,
Що не скотилася з-під вій,
Що запеклась в душі моїй?
Я все життя її несу.
Таку пекучу і гірку,
Болючу і важку таку.
Якби вона упала в трави,
То спопелила б світ лукавий.
І чорнобривцями б зійшла,
І нагідками б зацвіла,
І мовчки б стала на сторожі
Людського щастя і тепла.

Моя сльоза, сестричко, за тобою
Впаде на землю й проросте журбою.
Та тільки що поможе та журба?
То не трава і навіть не верба.
Посію спогад – проросте печаль
І ревний жаль, мій тихий, ревний жаль.
Тобі я подарую книжку ту
І тиху осінь, осінь золоту.
То все, що можу я подарувати.
Не вмію вишивати й малювати.
Та ти любила всі мої книжки.
Вони ідуть до тебе навпрошки.
Ти зрозумієш. Є зв’язок між нами.
Молитва і сльоза – поміж світами.
А ще пісні і вірші – як квітки,
Тобі, сестричко, на усі віки.

Ми надто звикли вже до сліз,
І до чужих, і до своїх.
Вже плаче річка, плаче ліс,
Що не рятуємо ми їх.
Ми все нівечимо і губимо,
Бо ми нічого вже не любимо –
А ні природу, ні людину.
А може й те, що Україну.

ВІД АВТОРА

Ця поетична збірка присвячується
світлій пам’яті моєї сестри Марії. Вага моєї
сльози – це вірші, що вмістила ця книжечка.
Ні, в більшості своїй ті вірші не сумні, серед
них є й цілком веселі. Я завжди дарувала
своїй сестрі нові книжки. Дарую і цього
разу, хоч її вже між нами нема…

Мені нікому анонсувати мої
книжки. Так вже якось вийшло. Видаватися
почала пізно, членом Спілки письменників
так і не стала. Чому? Не знаю, не пробувала.
А тепер кажуть, що вже пізно, бо в Спілку
приймають нібито лише до шістдесяти. Не
знаю, але так кажуть. З того я не журюся: як
вже є. Важливо те, що мої вірші люди
читають, збірки розходяться поміж людьми,
а все інше – то пусте. Повна ігнорація з боку
критики і письменства – це зле. Але краще
вже так, ніж би хтось розказував мені, як я
маю писати. Пишу – як пишеться. Лише в
Словаччині я знайшла підтримку. Тішуся з
того, що там люблять і читають мої книжки:
поезію, прозу, казки. Академік Микола
Мушинка, відомий україніст Микола
Неврлий неодноразово відгукувалися на мої
книжки своїми рецензіями, журнал «Дукля»
час від часу друкує мої вірші і добрі відгуки
про них. А ще дитячий журнал «Веселка»
(для українських дітей) в Словаччині інколи
друкує щось з моїх творів для дітей. А ще
академік Микола Мушинка у Пряшеві видав
мою книжку «Стежка від воріт» – перша
частина автобіографії, і сам особисто був на
її презентації у моєму селі на
Тернопільщині, де я народилася, про котре
власне йдеться в тій книжці. Це село
Білозірка – найкраще в світі село.
Односельці і досі згадують, що в Білозірку
приїжджав академік з Словаччини, такий
розумний і такий простий чоловік, а старші
люди й досі пам’ятають, як слухали його
попри заборони по радіостанції «Свобода».
Так що не скаржуся, не нарікаю, доля мене
не скривдила. Я маю все, що треба поетесі,
аби писалися вірші, я маю все, що треба
казкарці, щоб писалися казки, і те, що треба
письменниці, аби писалася проза. Єдине,
чого мені бракує, це коштів, щоб все
написане видати. Та тут вже мусить бути
так, як є. Чи маю до писання хист – отого не
знаю. Це знаєте ви, мої читачі.
Аналізувати свої вірші не хочу і не
буду. Ця справа нудна і вельми невдячна.
Вірші просто треба читати і сприймати. На
те й надіюся.
Інколи мені дорікають, що подаю
замало даних про себе. А що про мене
писати? Належу до старшої генерації.
Народилася за два місяці до початку війни –
22 квітня 1941 року. На другому році життя
втратила зір. Жила в селі, аж доки сільський
вчитель Мартиненко не довідався, що у
Львові є спеціальна школа для сліпих дітей.
Там я і вчилася. Закінчивши школу, пішла на
роботу. Працювала в щітковому цеху, а
увечері вчилася в університеті на
філологічному факультеті.
Потім… Кидала доля по різних
роботах, докидала мені всіляких прикрощів і
радощів. Всього було на моєму віку. А
підсумок такий: маю три сини, четверо
онучат, більше тридцяти збірок – поезія,
проза, казки. Не член Спілки письменників
України, не належу (і ніколи не належала) до
жодної з партій, не маю ніяких регалій, не
лауреат жодної з премій.
З першим чоловіком ми
розлучилися. Моє друге заміжжя виявилося
більш вдалим. Мій чоловік кобзар Лайош
Молнар визнав у мені поетесу і
письменницю та й зайнявся виданням моїх
книжок. Це важко, це дуже важко. І
видавати, і реалізовувати, щоб потім щось
видавати знову. Чого б мені найбільше
хотілося? Хотілося б, щоб мої книжки не
відійшли у небуття разом зі мною. Але це
вже як їм судилося. Вдячна людям за
розуміння і визнання. Це дає мені сил і
натхнення. Люблю вас всіх – і
шанувальників, і недоброзичливців. А що?
Коли хочете знати, недоброзичливці – це
велика рушійна сила. Вони змушують
людину думати і працювати. Та все-таки
краще без них.
Інколи мене питають:
– А чим відрізняються ваші
поетичні збірки одна від одної?
– Присмаком, – кажу я, – бо не
знаю, як інакше відповісти на таке розумне
запитання. А й справді, чим вони
відрізняються? У кожній збірці є вірші
громадянської тематики, вірші про кохання,
майже в кожній збірці є вірші для дітей,
навіть назви розділів часто переходять із
збірки в збірку. Тільки кожна книжечка має
свій присмак і, якщо хочете, свою радість і
свій біль, особливий і неповторний. Навіть
осінь в кожній книжці інша, сумніша чи
веселіша, – це вже залежить від настрою
автора, від життєвих обставин. Бо поети –
такі ж люди, тільки емоцій у них трохи
більше. І в поетів життя складається по-
всякому. А ще й до того додаються чужі болі
чи радощі. Словом, тон чи присмак збірки
задає настрій поета чи пори року, чи…
Чиясь сльоза, що важить дуже багато. Інколи
може навіть більше, ніж решта віршів.
Найтяжче мені буває придумати
назву для наступної збірки. Правда, не
завжди. Інколи назва виринає чи
придумується якось спонтанно, несподівано
навіть для мене, а часом… Ось і тут, з тією
збіркою не все гаразд. Вигулькують і
зникають назви, а я все ще вагаюся, все ще
не знаю, яку вибрати. «Спішу крізь літа»…
«Вага сльози»… чи… Словом, вірші вже
написані, а я все ще не знаю, як моя збірка
буде називатися. А треба знати, бо збірка без
назви – це наче дитина без імені. Та це
нічого. Треба тільки ще раз перегорнути
вірші і визначити загальний присмак
книжки. Спробую. І все-таки… «Вага
сльози». Сумно? Може. Але в нашому житті
сумне і веселе завжди поряд. І так було
завжди. І так буде, хочемо ми того чи ні.
Хотіла б, аби ті вірші пройняли
ваші серця і комусь принесли відраду. А я
буду щаслива від того, що мої вірші
читають, що моя збірка розходиться поміж
людьми.
Тетяна Фролова