У ВИРІЙ ПОЛЕЧУ
В вирій полечу за журавлями,
Закурличу в сонячнім ключі.
Полечу над ріками й полями,
Зіркою десь згасну уночі.
Наче й не було мене ніколи,
Сліду не покину на землі.
В світ такий оманливо казковий
З вирію вертайтесь, журавлі.
Повертайтесь з веснами і миром,
З теплою любов’ю на крилі.
Мою сповідь, покаянну й щиру,
Людям передайте на землі.
Пролетіть над нашими хатами,
Звеселіть курликанням гаї.
Може й я десь закурличу з вами,
Як дозволять ангели мої.
ГІРКИЙ ВІРШ (ЧОМУСЬ)
Гіркі слова, а кривда ще гіркіша.
А на душі такий гіркий полин.
У ніч таку на землю сходить тиша,
А сон кудись повіявся з долин.
Лежу без сну і міряю роками
Свою журбу, і кривду, і слова.
Що я могла безсилими руками?
Та щось таки могла. І я жива!
Людська підступність душу не скорила,
Хоча й чимало болю завдала.
Я не тримаю зла. Я все простила.
І душу на поталу не дала.
Я все життя лишалася собою.
Не збочила, любові не зреклась.
Лиш пісня, переповнена журбою,
В душі нестерпним болем запеклась.
ПЕРЕХОДИМ У ВІЧНІСТЬ
Переходим тихенько у вічність –
І нема на те ради ніякої.
Смерть приходить, її величність.
Може, хтось приймає з подякою.
Ну а хтось… Та все це дрібниці,
В нас ніхто ні про що не питає.
Є тут, мабуть, якісь таємниці,
Але їх ще ніхто не знає.
Кожен любить життя по-своєму.
Тільки більше хтось, а хтось менше.
Ми – заручники свого сорому,
Але те не кожен збагне ще.
А вмирати нікому не хочеться.
Цвинтарі обминаєм з журбою.
Голова багачеві морочиться:
Як скарби забрати з собою?
Трохи смішно, а трохи сумно,
Та від смерті нема спасіння.
Кожен любить життя, без сумніву,
Й мало вірить у воскресіння.
А як же наші славні козаки
Уславили себе на всі віки?
Бо не боялись смерті у бою
І гинули за землю за свою.
Боялися безчестя та ганьби,
А ще неволі. То були дуби.
То велети були. А ми? Що ми?
До поки залишаємось людьми,
Все думаєм про наш мізерний спадок,
Щоб не збіднів убогий наш нащадок,
Убогий духом, схильний до спокус.
За нього розіп’явся наш Ісус…
О Господи, що там єси вгорі,
Прости нам, Боже, наші цвинтарі,
Зотлілі і похилені хрести,
Прости нам, грішним, Господи, прости.
Себе увіковічити готові
У гробівцях, у моці мармуровій.
А добрі справи? Якось вже без нас…
А ти, Ісусе, нас, мізерних, спас.
Спаси ще раз, врятуй, бо пропадем.
Нащадків наших поверни в Едем
Чи на землі створи, наш Боже, рай.
Та не карай вже більше, не карай.
СНІГОЦВІТИ
ПЕРЕДЗИМОК
Ще не зима і вже не осінь,
І ще не сніг, і вже не дощ.
І загубилась неба просинь
Десь серед вулиць, серед площ.
І вітер дмухає в сопілку,
І виграє на всі лади,
І кожен кущ, і кожну гілку
Оберігає від біди.
Дерева щуляться, мов люди,
Тільки одежі в них нема.
А вітер б’є в холодні груди.
Не осінь вже, ще не зима.
Ще не скувало їх морозом,
Ще відчувають біль і страх,
Дрімає їх зелений розум,
Тремтять дерева на вітрах.
І вже не віриться нікому:
Минеться стужа і колись
У зелен-світі гомінкому
Вони потягнуться у вись.
Сказати хочу й заспівати
І для дерев, і для людей:
Зима свої святкує свята,
Але весна таки прийде.
Нам тільки треба пережити
Невтомні бешкети зими,
І сподіватись, і любити.
Бо хто ж тоді, коли не ми?