ВЖЕ ДАВНО …
Мені давно пора тебе забути,
Але чомусь, чомусь бракує сил.
Питання вічне: бути чи не бути?
А відповідь така, як ти просив.
Ти запевняв, що іншої не любиш.
Ти запевняв, що в тебе я одна.
Ти щось знайдеш, та більше, мабуть, згубиш.
Бо не далеко бачиш із вікна.
Тепер я знаю: ти казав неправду.
У тебе інша, ти її кохав.
Навіщо ти ховав від мене зраду?
Навіщо так безсовісно брехав?
Не треба слів і вибачень не треба.
Ти краще вже нічого не кажи.
Я звикла жити вже давно без тебе,
Бо ми з тобою вже давно чужі.
ПРОЩАЙ
Я пішла. А ти не зупинив,
Не покликав, щоб назад вернулась.
Я співала свій сумний мотив,
Осінь теплим вітром посміхнулась.
Прощай.
Більше мене не чекай.
Більше я не прийду
Ніколи.
Мене
Щастя не обмине.
Може й не обмане
Принц казковий.
Прощай.
Ти за мною не засумував –
Значить, не було в душі любові.
Ти без мене жив і не страждав.
Знов заквітли котики вербові.
Прощай.
Іншу весну зустрічай.
Більше мене не чекай
Ніколи.
Забудь.
Знову щасливий будь.
Час наш не повернуть
Світанковий.
Прощай.
Трави покосили косарі.
З ними квіти польові вмирають.
Я тебе чекаю до зорі.
Не прийдеш, та я однак чекаю.
Прощай.
Може забуду – і край.
Більше мене не чекай
Ніколи.
Тих літ
Згадувати не слід.
Був це лиш наш політ
Ранковий.
Прощай…
СУМНА ЗАГАДКА
Я й досі пам’ятаю, як колись
Мої бажання всі в одно злились:
З тобою бути, бачити тебе.
І посміхалось небо голубе.
І дивувались зорі в вишині.
Ми в двох були всі ночі і всі дні.
Світило сонце і річки текли,
І ми удвох щасливими були.
Змінилось все, мов хтось наворожив.
Співала осінь свій сумний мотив.
Не дивувалось небо і зірки,
Мій смуток був такий гіркий-гіркий.
А смуток мій не випити до дна.
І ти чомусь один, і я одна.
Чия у тім вина? Чия вина?
Це загадка сумна. Така сумна…
ЗОРЯНИЙ ЧАС
А у полі жита квітували.
Зорі спати мені не давали.
– Вийди, дівчино, вийди до нас:
Це найкращий твій зоряний час.
– Вийти, зорі, до вас я не можу,
Бо я матері сон розтривожу,
Бо заснула натомлена мати.
Я не вийду. Я мушу вже спати.
А надворі так пахло сосною,
Чи вже літом, чи то ще весною.
Не могла я ніяк вже заснути.
«Чи то вийти? Чи щось їм гукнути?»
Місяць пестив промінчиком коси,
Мене кликав у трави, у роси.
– Це твоя найсолодша пора.
Будеш спати, як будеш стара.
А місяць зорі розсівав.
Він все чекав і виглядав
Мене одну.
– Не виглядай, бо не прийду.
Забуду радість і біду –
Засну, засну.
Та мені не спиться.
Стукнула зірниця
У моє вікно.
Місяць теє знає.
Він мене чекає.
Вийду все одно.
Забуду мамин оберіг
І тихо вийду за поріг.
– Я ось, – гукну.
Побачив місяць –
І завмер.
Він буде бачити тепер
Мене одну.
Зірка з неба впала.
Я щось загадала.
Збудеться чи ні?
Місяць теє знає,
Зірку запитає
У височині.