АКВАРЕЛІ ДУШІ

А СНИТЬСЯ…
Ти просто жарт моєї долі,
Немудрий жарт, аж до плачу.
За її примхи мимоволі
Я дуже дорого плачу.
Та то пусте. Яка дурниця!
Про те і думати не слід.
А сниться … Ох, що тільки сниться!
Від снів моїх аж місяць зблід.
Коли прокинуся зраненька,
Подивлюсь в дзеркало… Агов!
Я вже таки не молоденька.
Яка у біса тут любов?
Немудрий жарт і недотепний,
Це мушу визнати таки.
Крізь шибку сонця промінь теплий
Торкнувся ніжно до щоки.

ТЕ, ЩО БУЛО
Ми вже не разом. Все буденно просто.
Ти розлюбив чи й не любив ніколи.
Перед тобою весь обширний простір,
Манливий, незахищений, квітковий.
Не поспішай скоріш мене забути,
Забути те, що визріло між нами.
Мій голос ти ще довго будеш чути.
Прийду у сни, озвуся полинами.
Все, що було, прийде до тебе згодом –
І засумуєш важко, без причини.
Пройдеш садком, пройдеш своїм городом
Й зупинишся отут, біля ліщини,
Де ми стояли, де ми цілувались,
Де соловейко нам співав заклично.
Те, що було, у трави заховалось
І житиме ще довго, може й вічно.
І житиме воно без нас з тобою.
У квіти перейде, у неба просинь.
Бо все це називалося любов’ю,
Високою і чистою, як роси.

НАПИШИ
Напиши мені кілька слів.
Знаєш добре, що місто Львів.
Знаєш добре моє ім’я.
Знаєш добре, що я твоя.
Напиши мені, напиши.
Що не сказано, те скажи.
Бо стежки наші розійшлись,
Може, зійдуться ще колись.
Може, зійдуться хоч на мить,
Може, молодість заболить.
Поспіши на клич, поспіши.
Напиши мені, напиши.

СОН
Мені приснився сон, такий жаданий,
хвилюючий і трепетний такий…
Що нібито до мене мій коханий
прийшов із далини через роки.
Стояв він у сумному ореолі
і ніби з далиною розмовляв,
а я ішла назустріч своїй долі.
Я йшла, а він мене не зупиняв.
А потім протягнув благально руки,
про що просив, не знаю, не збагну,
та поміж нами стала тінь розлуки –
і він відплив кудись у далину.
Прокинулась – і довго серце мліло.
І якось аж не вірилось мені:
відплакалось, здається, відболіло,
та не забулось, не забулось, ні.

СТАНУ Я…
Стану я зозулею,
стану перепілкою,
осінню минулою,
ніжною сопілкою.
Прикладеш до губ мене –
і озвуся голосом,
і печаль твоя мине,
заспіваю колосом.
І озветься тишею
берег понад річкою.
А якщо захочеш ти,
стану я смерічкою.
Стану я тополею
чи весною ярою,
хочеш – буду долею,
хочеш – стану карою.
Хочеш – стану леготом,
хочеш – стану піснею,
посмішкою, реготом
чи любов’ю пізньою.
Полум’ям чи променем,
чи жагою щирою,
птахом перевтомленим,
що вернувся з вирію.

ТИ НЕ НАЛЕЖИШ…
Ти не належиш мені,
Поспішаєш до свого дому.
Дні веселі і дні сумні,
Все злилося в тобі одному.
Затамую пекучий біль
І зупиню серце шалене.
І скажу, я скажу тобі:
«Ти забудь, ти забудь за мене».
Хай лунає дитячий сміх,
А на личку хай радість сяє.
Так хотілося б щастя для всіх,
Та, на жаль, так в житті не буває.
Очі в тебе сумні-сумні,
Ні про що тебе не питаю.
Ти належати міг мені,
Та на тебе я права не маю.
Я перейду через біль,
Жодним словом я не озвуся.
Тільки «ні» я скажу тобі,
Але в очі не подивлюся.
В моїм серці гірка самота.
Нарікати шкода на долю.
Ти заціпиш німі уста,
Я замру від нестерпного болю.
Пізно міняти життя.
В тебе є свої будні і свята,
І нехай обнімає дитя
Свою маму і свого тата.

ЗАБУТИ ВСЕ
Я забуду кожне твоє слово.
Я забуду все обов’язково,
Все, що було доброго і злого, –
Все забуду, ти мені повір.
Не залишу в пам’яті нічого,
Вимету із серденька тривогу.
Помолившись, вирушу в дорогу
Чи до моря, чи до синіх гір.
Забути все,
Що було між нами, –
І образ твій,
Й солов’я в гаю.
Нехай несе
Осінь над ланами
І спогад мій,
І любов мою.

Я люблю ту осінь урочисту
І тополю, тиху і безлисту.
Та життя чомусь не має змісту –
З нього десь поділося тепло.
Осінь нас з тобою пам’ятає.
Вітер мені спогад повертає.
Осінь мені мовчки докоряє,
Що забути хочу, що було.
Забути все
Доконечно мушу,
І образ твій,
І твої слова.
Забути все,
Що так гріло душу.
Але тоді
Чи душа жива?..

СКАЖИ
День натомився й ліг відпочивати,
а вечір ніжно землю огорнув.
Лиш соловей не втомиться співати
своїй коханій пісню чарівну.
Аж місяць виплив й нижче нахилився,
заслухався – аж зорі розгубив.
А як два серця та в одно злилися,
не знає лише той, хто не любив.
Скажи, скажи,
чи кохання в серці ще не згасло.
Скажи, скажи,
чи поцілував тебе дочасно.
Скажи, скажи,
що весна у серці заронила.
Скажи мені, мила.

А та хмаринка над Високим Замком
негадано заплакала дощем.
Ми будемо з тобою до світанку,
я буду цілувати ще і ще.
І то нічого, що весна спізнилась.
Черемха зацвіте, ще буде час.
Аби з тобою мати не сварилась,
аби у серці вогник не погас.
Нехай же нас
обминає зрада і тривога.
Прийде наш час –
й підемо до нашого порога.
Скажи, скажи,
що зійшлись на радість, не на горе.
Скажи, моя зоре.

НЕ БАЖАЮ ЗЛА
Мене ніхто ще так не обнімав,
І я нікого так не обнімала.
Виходить, ти забути все це мав?
Виходить, я забути все це мала?
Тобі я не казала про любов,
Тебе не захистила від розлуки.
Як легко ти до іншої пішов.
Тебе вже інші обнімають руки.
Ні-ні, тобі я не бажаю зла,
І я тобі нічим не дорікала.
Я хочу, щоб любов тебе знайшла
І доля щоб тебе не покарала.

ДЕНЬ
Такої теплої пори
Душа так прагнула розмови.
І шелестіли явори,
і світ пишався у любові.
Десь тихо зумрила бджола,
і землю сонечко леліє.
Я йшла до тебе. Я прийшла!
Від того птаство так радіє.
Я йшла до тебе – і прийшла,
й чекатиму твоєї ласки.
Десь там акація цвіла,
немов з’явилася із казки.
Проблеми, більші і малі,
нам якось вирішити вдасться.
Ми народились на землі –
і це найбільше в світі щастя.
Цей неповторний ясний день,
дарований людині Богом.
Добро творити для людей –
і буде радість нам від того.
А завтра буде інший день –
теж неповторний, теж єдиний.
Цей світ створив Бог для людей.
Хай буде гідний він людини.

ТАКИ ЗНАЙШОВ
Хтось тихенько заспівав,
що Марічка воду брала,
козака причарувала,
що тут коней напував.
І тепер козак не спить,
понад річку ходить-бродить,
все шукає й не знаходить
дівчину, що нею снить.
Він співає їй пісні,
кличе любкою своєю,
в річку скочив би за нею,
якби там була на дні.
А вона собі сміється,
вишиває рушники.
Чи їй сниться, чи здається,
що козак знайшов таки.
Так, знайшов, бо попід вікна
кінь копитом виграє.
– Вийди, дівчино привітна,
вийди, серденько моє.