Я ДОСПІВАЮ ВАШУ ПЇСНЮ
Марія Сорока-Будник –
співачка – бандуристка. Заслужена артистка України.
Кожен раз, коли з уст людей звучить ім’я Юрія Даниліва, я відчуваю, як щемить серце, і водночас
приходить думка: “Чому? Чому такі душевно чисті, талановиті люди так швидко відходять у вічність?”
Юрко Григорович – кобзар, засновник капели бандуристів “КАРПАТИ”, гордість нашого роду.
Юрко Данилів сповна розумів дивну, чарівно-магічну силу української пісні і думи. Тому впродовж
всього свого життя свято оберігав і множив цей найбагатший Божий дар України. Для мене він, як і мої
батьки, є втіленням безмежної людської доброти, мудрості, доброзичливості, відданості праці, що і стало
чином усього його життя.
Пройшло багато літ від того знаменного для мене дня, коли, уважно прослухавши мій голос, Юрко
Григорович впевнено сказав: “Донечко”, – так він часто мене називав – “ти будеш бандуристкою”.
У виборі мого творчого шляху слово Юрка Григоровича було вирішальним. Так я стала на кобзарську
дорогу.
Сьогодні, почуваючи себе щасливою людиною на світі, я в найбільшій мірі завдячую його підтримці і
пораді.
Навчаючись в консерваторії, я часто бувала в гостинному домі Данилівих. Тут завжди жила пісня –
джерело сили, радості, шляхетних почувань. Юрко Данилів співав з особливою проникливістю, його
улюблені пісні: “Про Морозенка”, “Ой, у полі вітер віє”, “Дума про Нечая”, “Дума про Супруна”, любив
співати, як усі кобзарі, і жартівливі пісні.
При зустрічах з великою шанобливістю і любов’ю розповідав Юрій Григорович про кожного свого
капеляна, з приємністю згадував роки співпраці з Дмитром Котком. З особливим захопленням вів розповідь
про дітей – учнів Львівської школи для сліпих, яких він навчав грати на бандурі.
Кобзар Галицької землі Юрко Данилів відійшов у вічність, але чарівні струни бандури, на якій він грав,
не замовкають. Бандура Юрія Даниліва стала моєю вірною супутницею у всіх гастрольних подорожах. Її
дзвінка мова приносить радість і хвилює душі тисячам людей на Тарасовій землі, по всій Україні та по
далеких зарубіжжях: Англії, Канаді, Бельгії, Голландії.
Життєвий і творчий шлях Юрія Даниліва – це шлях відданого народного митця, який вірно, невтомно
працював для свого народу, віддаючи все, чим був красен світ його особистості.

Жагуча пісне України,
Через провалля й верховини
Пливе твій голос солов’їний
У даль немеркнучу століть.
І той в житті повік не згине,
кому вдалося в пісні жить.

З ВІДСТАНІ РОКІВ Олена Кутня –
вчителька Львівської школи для сліпих дітей.
Пригадую той осінній вечір 1962 року у стінах Львівської Альма-Матер, коли я несподівано
познайомилася з Юрком Григоровичем і з живим звучанням його бандури і бандури взагалі.
На жаль, я не була учасницею гуртка бандуристів, що зароджувався в той вечір, бо вже навчалася в 11-
му класі. Однак вийшло так, що прогулюючись по коридору школи, ми з товаришкою почули щось подібне
до срібного мелодійного передзвону і, забувши пристойність, прихили вуха до дверей учительської, звідки
лунав передзвін. Поринули в той кришталевий передзвін. Аж раптом двері відчинилися з середини, і ми
зненацька опинилися в полі зору педагогів та групи учениць, які прийшли на перше заняття гуртка, що
змінюючись і поповнюючись, успішно чарував слухачів понад двадцять років.
Ще й досі пам’ятаю пісню, яку вперше виконали четверо бандуристок – це “Тихо над річкою”.
Юрко Григорович був надзвичайно пунктуальний, на диво вимогливий до себе, й надміру поблажливий
до дітей. На роботу приходив за дві години до занять. Терпляче, з любов’ю настроював кожен інструмент,
не терпів фальшу в музиці і в житті. Кожну пісню плекав, як дитя, щоб спів був милий, злагоджений, і
дуже засмучувався, коли діти інколи зневажливо висловлювались про народну пісню; кобзар душею, він
вірив, що прийде час, коли і шкільний ансамбль, і “КАРПАТИ” будуть співати пісні, які хоче серце і народ,
а не ті, що вимагає ЦК КПРС. Заради справедливості мушу сказати, що народна пісня в школі була
бажаною й охоче вивчалася в хорі, в ансамблях і лунала просто на кожній перерві, хоч естрадні твори
поступово і владно опановували дитячі серця.
З відстані років визнаю, що мала велике щастя працювати багато літ з Юрком Григоровичем, оскільки
відповідала за організацію позакласної роботи в школі. Наш так званий квінтет (чотири мужчини-
музиканти і я) працював охоче й дружно. З поміж усіх чотирьох пан Данилів вирізнявся вродженою
ввічливістю і відчуттям тонкого гумору. Дівчат і жінок він називав “зозульками, кукулечками”, а хлопців –
“синочками”, “козаками” та іншими приємними словами.