Я віддаю данину Дмитру Котку – великому диригенту, але хочу сказати, що всю підвалину, весь
фундамент безперечно зробив Юрій Данилів – честь і хвала йому і я вважаю, що всі учасники уже других і
третіх поколінь повинні пам’ятати, що керівник може бути п’ятий, шостий – десятий, але фундатор – ця той
перший, який дав тим хлопцям бандуру в руки, який організував їх навколо себе. Тому я дуже і дуже
шаную і пам’ятаю про Юрія Даниліва, яко директор школи кобзарського мистецтва і керівник двох
народних капел бандуристок “ДЗВІНОЧОК” і “ГАЛИЧАНКА”, які об’їздили вже багато країн, хочу
сказати, що Юрій Данилів був видатний кобзар-бандурист, який залишив чудовий спогад про себе, який
залишив дуже гарну кобзарську роботу, і ці зерна, які він засіяв на цей благодатний грунт незрячих
кобзарів-бандуристів, дали свій урожай. Досягла свого розквіту капела бандуристів “КАРПАТИ”. Зараз
вона професійна, цікава, має чудовий репертуар, з нею працюють майстри цієї справи.
Мені дуже приємно згадати про свого старшого колегу кобзаря-бандуриста Юрія Даниліва. І хочу дати
наказ або побажання, що всі повинні пам’ятати про тих, хто прокладав першу стежку, про кобзаря-
бандуриста міста Львова, Галичини, України.

ЙОГО ПІСНІ – ЯК ЖУРАВЛИНИЙ ЛЕТ
Михайло Баран
“Юрасику, Юрцю, Юрію Григоровичу” – так називали його друзі у школі, в рідному селі, у Львові на
роботі та в капелі бандуристів УТОС “Карпати”, яку він організував ще в 1953 році. Так його називали і
односельці – бувалі і статечні ґазди та вчителі села Раделичі Миколаївського району на Львівщині.
Доля, житейські стежини та дороги не стелила йому рястом багатства та достатку. Вона дарувала йому
велику людяність і любов до рідного краю, народу, звичаю, мови, віри та пісні. його душа та серце були
наскрізь пісенні, а мова і голос – ніжний і теплий, як весняне небо. В руках він мав особливе чуття. Він
струн бандури торкався так чутливо і глибоко, що слухати Його спів можна було цілими годинами. Пісні,
що він співав, були сумні, як журавлиний лет у голубому піднебессі і дзвінкі, як креш дамаських шабель, і
веселі, як посмішки наречених над струмочком під габою шовкового віття верболозу.
Юрій завжди тішився тими, хто, наслухавшись його пісень під дзвін бандури, брався до наслідування.
Правда, всім хотілося грати і співати так, як він, відразу. Тоді Юрій Григорович нетерплячих делікатно
заспокоював і кожен раз переконував їх, що справи вже йдуть краще, що планка бар’єру помітно
знижується, а успіхи яскраво зростають вверх. Але ще терпіння і бажання, ще спокою у вправах, ще віри в
свій успіх. Так було багато разів. Тож не дивно, що ті труднощі його учні долали успішно на радість як
вчителю, так і учням.
Одного разу я зайшов до нього в гості у приміщення клубу, яке було дуже примітивне і тісне для праці,
тим більше капели бандуристів. Зайшов так тихо і непомітно, що я сам себе не чув. В цей час зайшло ще
п’ять чоловік. Юрій, не задумуючись, всіх назвав по імені, розпорядився хто і що має робити, під
звичайний шум і гуркіт звернувся до залу.
– Хто ще зайшов, – це запитання проказав тричі, а далі знову:
– Хто, питаю?
Я далі мовчав. Тоді він сказав:
– Не признаєшся – той не треба. Але сиди тихо, не заваджай.
Для мене ця година пролетіла, як одна мить. А коли була оголошена перерва, я до нього підійшов і
відрекомендувався. Тоді він мене обняв і з болем ж душі дорікнув:
– І хотілося тобі так довго мовчати?
Тоді я йому пояснив:
– Мене мої батьки ще з малку вчили: якщо хтось з кимось розмовляє чи співає, або провадить лекцію,
ніколи не заважай, не перебивай і не створюй жодного шуму. То я так і роблю.
– Дуже добре. Дай їм, Боже, здоров’я, – проказав Юрій. – Дуло б добре, якби всі батьки вчили так своїх
дітей – не було б тоді в нас безглуздого рейваху і сварок.
У Юрія Даниліва мабуть найкращим другом був його учень Андрій Повшедний. Вони удвох постійно
співали як дует бандуристів. Їхні голоси були надзвичайно близькі один до одного, тому й дует був
прекрасний, їхні пісні любили слухати не тільки побратими в капелі і по роботі, але й чужинці. Повшедний
дивився на Юрія як на найріднішу йому людину. З їхніх уст лилися не просто пісні, а молитви. Такою
повагою і любов’ю один до одного можна було не тільки пишатися, але й заздрити, бо це були справжні
побратими. Дай, Боже, щоб з такою любов’ю жили і всі кобзарі, і всі українці. Я думаю, що так і буде. Тоді
Україна стане справді казковою державою серед усіх народів світу.
Моє особисте ставлення до засновника і багаторічного керівника капели бандуристів “Карпати” Юрія
Даниліва було і є також винятково щирим.
Одного разу Юрій Григорович звернувся до мене з проханням, щоб я і з своїми синами Орестом і
Тарасом поїхав до села Раделичі і там виступив перед його односельцями та учнями і вчителями школи, в
якій він колись вчився. При цьому він проказав:
– Моє село і церква, церква і школа є мені винятково дорогі. Я любив гамір своїх ровесників, любив і
своїх вчителів, бо вони всі були винятково добрі та розумні. Вони вчили мене добра. Я завжди буду
старатися служити їм і віддячити добрими вчинками. Я вірю, що ти із своїми синами принесеш їм радість і
насолоду.