ЖИТТЯ З ПІСНЕЮ
Володимир ДИЧАК
Юрій Данилів залишив серйозний, глибокий слід як кобзар-бандурист. Він належав до тих справжніх
кобзарів, бо увібрав все найкраще, що було в кобзарів-бандуристів до нього. Вчився він у Юрія
Сінгалевича – видатного галицького кобзаря-бандуриста, який щедро передавав знання кобзарського
мистецтва своїм учням.
Серед багаточисельних учнів Юрія Сінгалевича був Юрко Данилів – єдиний незрячий кобзар-
бандурист, котрий, можна сказати, від роду був закоханий в українську пісню. Якщо інші учні просто так,
механічно сприймали пісні від нашого маестро Юрія Сінгалевича, то Юрко Данилів перепускав їх через
своє серце, через своє єство. Він переживав звучання кожної струни на бандурі.
Кобзу Юрко мав унікальну. Маленька, кругленька, всі кілки були дерев’яні. Це була діатонічна бандура,
яка мала на приструнках ричажки. Коли вони піднімалися, то давали звук на півтона вище, а коли
опускалися, то звук на півтона знижувався. Баси були діатонічні, але зате кобза мала основні баси і контра
баси. Але на таких бандурах можна було грати багато цікавого. Треба сказати, що на своїй кобзі Юрко
Данилів виконував десятки творів, яких я ніколи більше не чув, ні від кого, тільки від Юрка. Особливо мені
подобалася дума “Про кобзаря-бандуриста” Він дуже знаменито, чудово, неповторно, унікально виконував
“Лети, моя, думо, в вечірню годину”.
Приходячи в гості, Юрко дуже любив грати на своїй кобзі. Це була перша кобза, котра потрапила мені
до рук. Це було на Різдвяні свята. Юрко прийшов із своєю кобзою. Це була наша перша зустріч. І коли він
почав колядувати, граючи на бандурі, всі, хто був у нас в гостях, звернули увагу на те, що ці звуки, цей
спів, це виконання були глибокі, непідробні, якісь надзвичайно глибоко філософські. І в цей вечір, коли
Юрко сів з гостями до столу, я пішов в іншу кімнату і попробував на тій кобзі заграти. Заграв гаму і заграв
декілька вправ другим і третім пальчиком, ця вправа називається терція. Мене захопила краса і тембр зву-
чання цієї кобзи. Звучання було особливе, тому що вона була зроблена з дерева, там не було жодної
металевої деталі.
Склалося так, що після війни Юрко якийсь час жив у мене по вул. Ціалковського. Тут я мав нагоду
пізнати його краще і глибше. Він мав дуже добрий характер, любив людей, і люди любили його. Він був
від роду дуже культурний, начитаний, був чудовим співрозмовником, співрозмовником ніжним, ліричним.
Юрко був незрячий. На одному оці він мав чорну пов’язку, а на друге око трошки бачив. Але, незважаючи
на те, він мав дуже багато жінок-поклонниць, які були зачаровані його інтелектом, культурою, тактом,
розмовою. Біля нього завжди було багато людей, він мав якусь притягальну силу.
Говорячи про Юрка, як про кобзаря-бандуриста, про унікального кобзаря-бандуриста, хочу відмітити,
що він ніколи не говорив:
– Я іду співати, – а завжди казав, я хочу це підкреслити, – я йду виконувати пісню.
Виконувати – це справді дуже велично, дуже відповідально і чисто по-кобзарськи, тому що одна справа
заспівати звучно, навіть добре поставленим голосом, а друга справа виконати. Не кожному дано від бога
виконати твір. Юркові ж це вдавалося.
Мені пощастило з Юрком Данилівим виступати в дуеті. Вдвох ми співали багато. Але один концерт в
університеті ім. І. Франка був незабутній. Мабуть тому, що він якось по-особливому зворушив студентів і
викладачів. Це було дуже давно, але я пам’ятаю по сьогоднішній день, на скільки схвильовані приходили
студенти, особливо філологи і історики, дякували нам за те, що ми не забули ті твори, що ми їх несемо в
народ, питалися про кобзи, про бандури.
До речі, ще в той чає не було ні бандури “ЛЬВІВ’ЯНКИ”, ні чернігівської. Тоді були тільки саморобні
кобзи-бандури. Цей концерт особливо схвилював Юрка, оскільки він був людиною ніжною, емоційною.
Я любив сильне звучання бандури, а Юрко, оскільки мав дуже ліричну, витончену душу, любив
звучання ніжне, красиве, він відчував красу того звучання. Так що розрізняти тембр бандури я навчився від
Юрка, хоча і вчився у видатних кобзарів і хормейстерів.
Минав час. Юрко влаштувався на фабрику, де працювали незрячі. Він почав там виступати і мав
великий успіх. Тут і народилася ідея організувати ансамбль бандуристів. Багато працівників цієї фабрики
підтримали цю ідею.
Для початку Юрко зібрав декілька хлопців і почав з ними працювати. Фабрика тоді знаходилася по вул.
17-го вересня під 5-м номером. Тут і відбувалися репетиції. Я мушу віддати належне Юркові. Він сам
строїв бандури, і, будучи незрячим, сам вчив незрячих грати на бандурі і співати. В ансамблі були люди,
котрі не мали музичної освіти, були простими робітниками з загрубілими від фізичної праці руками. Треба
було мати дуже багато терпіння, бути залюбленим в цю справу і треба було мати велику ціль.
І от, коли ансамбль бандуристів під керівництвом Юрія Даниліва вперше виконав на концерті декілька
пісень, стало зрозуміло, що Юрій Данилів працював не даремно, що він таки створив ансамбль бандуристів
при УТОСІ.