– Перший концерт ансамбль мав у своєму рідному клубі, так би мовити, пробний. Але справжній
публічний виступ був в Університеті, в актовому залі. Це був для мене пам’ятний концерт. До
сцени я вже звик, бо співав в хорі, що був тоді на підприємстві. Однак хвилювався дуже, всі тоді
хвилювалися.
А потім ще було багато концертів, і кожен з них був по-своєму цікавий. Особливо хвилюючі
виступи були в школах перед дітьми.
Пригадує Нестор Калиняк і поїздку в Москву. Цю поїздку всі добре пам’ятають. З ними тоді їздив
тодішній голова ЦП УТОС Качур І. Хлопці жартували собі, і сам голова любив цей жарт, бо ж
співав ансамбль тоді пісню:
Ой, ходила дівчина бережком,
Заганяла качура батіжком.
Пригадує Нестор Григорович, з якою гідністю поводили себе хлопці у Москві: було важко
повірити, що вони – прості робітники, переважно, з тарного цеху.
Але не менш цікавими були концерти і на Україні: в Теребовлі, Буданові, в Івано-Франківській
області на Львівщині. Люди скрізь їх радо вітали, бо стужилися за справжньою українською
піснею, що далеко не завжди лунала зі сцени.
Але за програмою невсипно слідкували “доглядачі”, що були неодмінно не кожному концерті.
Програма мала бути затверджена відділом культури, і, не дай Бог, переставив би хтось хоч один
номер – треба було тоді давати пояснення.
Чи запрошує теперішня професійна капела вас, ветеранів, на свої свята?
– Ні, ніколи.
– І образливо стало мені чомусь за таку людську байдужість. Образливо і гірко.

Миколу Вареницю, тобто, перепрошую, Миколу Семеновича пам’ятають всі. Коли хлопці їздили в
Москву, він теж їздив з ними як запасний, бо більше бандур не було. А потім вже став справжнім
бандуристом. А коли було треба, то й за бубон брався, додаючи веселим жартівливим пісням ще
більшого жару і веселощів.
Питаю, що йому найбільше запам’яталося. І пригадав чоловік випадок, коли виступали
бандуристи у Києві і на одному з концертів, коли співали “Заповіт” зал не встав. Тоді один з
бандуристів не витримав і зі сцени сказав:
– У нас “Заповіт” стоячи слухають.
Може страх тоді керував людьми: боялися вочевидь, щоб їх в чомусь не запідозрили. Що ж було й
таке… Бодай не верталося. Добре, що минулі ті страшні часи. А капела співає…

Гортаю сторінки всього, що вже написано, і думаю: Чи треба було вишукувати в пам’яті людській
всі ці спогади?.. І все-таки – треба було. Бо слід людини на землі, особливо добрий слід, має жити
довго. Слід Юрія Сінгалевича не зникає: цей слід бережуть його наступники. І одним з них був
Юрій Данилів – засновник капели “Карпати”. Капела співає – отже, не заростає мохом-травою
слід Юрія Сінгалевича, а відтак і слід Юрія Даниліва. Бережімо ж ті сліди і для наших нащадків.