Село не згадали, але добре пам’ятали, як вони тоді намерзлися.
– А пам’ятаєш, Мільку, як ми з машиною застрягли в болотах?
– А! Це, коли ми їхали з Мокротина… Стоїмо ми, а їхали відкритою вантажівкою.
– Вантажівкою? – дивуюся я, бо не можу собі уявити хлопців з інструментами на бортовій машині.
– Аякже? Це не те, що тепер – комфортабельний автобус.
– І що? – мене розбирає цікавість.
– Та нічого. Випхали ми ту машину…
Хлопці починають сміятися.
– Чого ви смієтеся?
– Та… – Адам Трохимович з посмішкою. Від посмішки він стає зовсім молодий. Розказують обидва на
перебій.
– Стоїмо ми. Ніч була. Сидимо тихо. Бандури на колінах. Аж тут…
– Тпру! – фіра стала. Чоловік до шофера:
– Шофер, продай дрова.
Шофер мовчить.
– Шофер, дрова продай!
– Та нема в мене ніяких дров.
– Да вот же целая машина.
– Та тож, дурню, люди з бандурами!
– А ми на машині – в регіт.
– Та, були часи. Маємо, про що згадати…
– А пам’ятаєш, як ми в снігу застрягли?
– Так, то ми вже їхали з концерту, з Миколаєва.
– Це тоді, коли ви автобус пхали? – питаю я, бо пригадую цей випадок.
– Та не тільки автобус. Тоді з нами ще й машина була. “Победа” – була така машина.
– А в машині Шульгін їхав.
– І цимбаліст Ковалів.
– Ой, то було. Їдемо ми – а заметіль, хурдига – світа не видно. Застрягли. Пхаємо: то автобус, то
машину.
– І Бажикова Антоніна пхала.
– Це та, що завклубом працювала?
– Так, вона. І мешта в снігу загубила.
– Ох, і напхалися тоді ми. Всі мокрі, а сніг все мете. Вже по вікна. Нема куди пхати.
– А пам’ятаєш, як Шульгін захотів свою валізу з костюмом з багажника забрати?
– Ну, так. Він поставив валізу, а вітер підхопив її та й поніс. Добре, що за колесо машини зачепилася, а
то б в поле поніс.
– Це Ви, Адаме Трохимовичу, хлопців всю ніч в автобусі марширувати заставили!
– І я, і Корнатовський. Та то було небезпечно. Хлопці мокрі були, могли позамерзати. Треба було
рухатися.
– Двері замело так, що з автобуса не можна було вийти.
– Було…
Пишу так, як точилася розмова. Бо інакше хіба зрозумієш, як же треба було любити і пісню і бандуру,
щоб все це витримувати, навіть не заради зарплатні., а заради оплесків, щирих і бурхливих… Чоловіки
делікатно обминають, та я знаю, що, може, іноді й напівголодні були, бо заробітків на підприємстві тоді
були мізерні. Одержимі… інакше не скажеш… дай же Боже нашим сучасним артистам – і самодіяльним, і
професійним – такої любові до пісні, до мистецтва.
Розмова цікава, задушевна. Ми втратили лік часу. А хлопці все розказують.
– Наш Юрчик все казав: “Хлопчики, так все не буде, буде краще”
– Хлопці, а де це вас на виїзді заставляли замість Шевченкового “Заповіту” співати “Ленін завжди
живий”?
– А-а, було, було!.. ми виступали в Бережанах. Був то 1964 рік. Відзначали 150-ти річчя з дня
народження Т.Г.Шевченка. Ну, програму ми мали затверджену Обласним Будинком народної творчості.
Програма, як годиться на такому вечорі, починалася з Шевченкового “Заповіту”, а вже другий відділ
концерту починався піснею “Ленін завжди живий”. Але місцевим “держимордам” це не сподобалося, і вони
вимагали змінити програму і починати піснею про Леніна. Хлопці збунтувалися :
– Це ж тематичний вечір?
– Нечувано!
Але “ідеологи” наполягали на своєму. Крім концерту в Бережанах, ми ще мали два концерти по селах.
Було б жаль, якби ті концерти зірвалися. Афіші висіли, люди нас чекали. Юрчик заспокоював хлопців:
– Хлопчики, мусимо. Бо інакше люди нас не почують, а цього не можна допустити.
Дмитро Котко висловлювався більш конкретно:
– Хлопці, ви не були в таборах Якутії, а я там був і більше туди не хочу і вам не раджу туди потрапляти.
Мусимо робити так, щоб нашу пісню почули люди.