Поступово ансамбль бандуристів переріс у капелу. Людей побільшало. Приходили молодші. Все важче
ставало Юркові Григоровичу. Ще поки живий був Дмитро Котко, то відчував він підтримку духовно
спорідненої людини. Та от… Поховали Котка – йому було вже за 90. І Юркові Григоровичу стало дуже
самотньо.
В капелу почали приходити хлопці з освітою, молодші, що добре володіли нотною грамотою, а ті, що
були сліпі, вільно користувалися шрифтом Брайля. Декому спокою не давав незаперечний авторитет Юрка
Григоровича. Потихеньку почали його відсторонювати, а іноді одверто намагалися якось його принизити.
Звісно, як кажуть, вода камінь точить. Юрко Григорович був надто інтелігентною людиною, щоб того не
відчути. Це його морально пригнічувало, вибивало грунт з-під ніг.
А капела росла, розвивалася. На готовому матеріалі – кожен був мудрий. Та й співати ставало все
вільніше – це вам не 50-60-ті роки.
Ще співалися старі пісні, що вчили вони з Котком, і вони добре приймалися людьми, люди любили їх.
Саме тому ті пісні дехто з нових керівників намагався занедбати. Вчили пісні нові – гарні пісні, але для
Юрка Григоровича соло в них уже не було. Важко переживав це бандурист. Все життя він вклав в пісню, в
бандуру.
Це добре, що учень переріс свого вчителя, але ж, якщо це учень порядний, то мав би він своєму вчителю
віддати належну шану. Не віддав.
Я сама була свідком, коли на відзначенні 30-ти річчя капели, ведучий запитав у керівника Юліана
Вовка:
– Як оголошувати Юрія Даниліва? Засновник капели “Карпати”?
І Юліан твердо сказав:
– Ні, не треба.
Царство небесне тобі, Юліане! Царство небесне Вам обом! Нехай не вадять тобі, Юліане, мої слова. Але
це було зле. Бо нічиєї слави Юрко Григорович Данилів не потребував – мав свою, заслужену. І не можна
було відсовувати його кудись в тінь – йому треба було просто віддати належне.
Почали підкрадатися недуги. Іноді перебирав Юрко Григорович Данилів, засновник капели бандуристів
“Карпати” свої грамоти, фотографії. Іноді по телефону скаржився:
– Не бачу я вже, Танічка, ні тих грамот, ні тих фотографій…
А іноді розпогоджувався, коли поринав у спогади: і усміхався, і, здавалося, молодшав, і голос його
ставав таким, яким був колись: високим і світлим, ліричним і задушевним.
Коли в мене народився мій третій син Сашко, я підійшла до Юрка Григоровича.
– Юрку Григоровичу, хочу Вас про щось попросити.
– Про що, Танічка?
– Хочу, щоб Ви були мені кумом, щоб ввели в хрест мою дитину.
– Ну, то я дякую… але ж й старий вже я… треба б молодшого, щоб у похресника на весіллі погуляв. А
я… та я не відмовляюсь, бо це було б негоже. І дякую тобі.
Так Юрко Григорович став моїм кумом і хрещеним батьком моєму Сашкові. І ми з Сашком горді з того.
Жаль тільки, що пішов він рано з життя. Та, думаю, світла пам’ять про нього не дасть моїй дитині схибити
в житті. А для мене його життя було як спалах зірки, що згасла, але ще продовжує світити.
Юрко Григорович неодмінно приходив на день народження свого хрещеника – мого сина Сашка.
Приходив з подарунками, вінчуваннями, тримався чинно, статечно. У нас переважно збиралися гості,
котрих він знав, за винятком моїх сусідів. Але й вони невдовзі полюбили його і завжди питали, чи він
прийде. Юрко Григорович був дуже коректний, ніколи не сказав того, чого не треба, вмів кожній жінці
сказати щось приємне. І де був він, там завжди була пісня, і навіть за столом вона була такою, що милува-
лися нею і ті, що співали, і ті, що слухали, – в хаті і надворі.
У гаю при Дунаю
Соловей щебече.
Він свою пташину
До гніздечка кличе…
Або:
Ой, шум шумить по долині,
Широкий лист на калині.
А ще ширший на дубочку –
Кличе голуб голубочку.
Кличе чужу, а не свою:
– вийди, мила, поцілую.
– Нащо чужу цілувати –
Своїй жалю завдавати?
Коли він співав, чи сам, чи в гурті, то пісня набувала нового звучання, заставляла задумуватись, вникати
в її зміст.