Де ж ви, хлопці-запорожці,
сини вольной волі,
чом не йдете визволяти
нас з тяжкой неволі?
А скільки ж діставалося їм, а особливо Юркові Григоровичу за ці пісні. Боже ти мій! Скільки раз
викликали, забороняли, погрожували. Іноді телеграми летіли, випереджаючи ансамбль: не починати
Шевченківський вечір “Заповітом”, а відомою піснею “Ленін завжди живий”,
– І що, Юрко Григоровичу? – питала я.
– Робимо, що можемо, де можемо, намагаємось обійти.
І попри всі заборони лунав шевченківський “Заповіт” і:
Слиш, нам умерти прийдеться
в сірих казармах-тюрмах –
месник новий підійметься
на наших зболілих кістках.
Їх не можна було не визнати, заборонити, заперечити – їх слухала Україна, їх знала Москва, їх знали за
кордоном.
На концертах деякі пісні доводилося повторювати двічі (на прохання залу).
А вже, коли хлопці розійдуться, то повеселять душу і свою і своїх слухачів – впину тоді їм немає.
Від Києва до Лубен
насіяла конопель.
Дам лиха закаблукам!
Особливо ж, коли з бубном вступав Микола Варениця. Це так розпалювало хлопців, що, здається, так би
й пішли всі в танець, і навіть сивочолий Іван Андрійович Шульгін.
– Давай, хлопці, давай!
І той запал охоплював зал – і вже не було куди сховатися від тих веселощів, їх довго не відпускали зі
сцени, просили повторити то ту, то іншу пісню.
Після концерту, втомлені, але щасливі, хлопці знали, що не даремно ходять після роботи на репетиції,
не даремно вимагає досконалості від них їхній керівник Юрко Григорович Данилів.
А на ранок Юрко Григорович знову був на роботі, сидів у цеху, робив паркетну щітку чи замітачі (це в
кращому випадку), а то й “стальну” як ми її називали, а попросту – щітку з дроту, від котрої розпухали
пальці. І як він потім брався за бандуру?..
Але артистом Юрко Григорович бути не переставав. Пісні жили у ньому, як частинка його життя, як він
сам, як дихання і биття серця.
Він втратив зір з поранення: коли був хлопчиськом, щось там у нього розірвалося – післявоєнні
гостинці, – це була жахлива доля багатьох підлітків. Я не розпитувала – було незручно. Одним оком він
трохи бачив, а на другому завжди була пов’язка – очевидно, протез не можна було поставити. Але до того
він вже звик – а що мав робити? Доля…
Розповідав, що найяскравіший спогад – спектакль “Червона шапочка”, який вони, учні, ставили в школі,
і дівчинка, що грала Червону шапочку.
– Бона була така гарна, – згадував Юрко Григорович, – а я грав Вовка. І мені було від того прикро.
А потім батько повів його до славетного Сінгалевича, щоб той навчив хлопця грати на бандурі. Батько
слухав, як грав Сінгалевич, і плакав. А той сказав:
– Через рік так буде грати Ваш син.
Картаю себе, що по своїй молодості, сором’язливості, та нерозважності я не розпитала у Юрка
Григоровича про ті часи, про те, мабуть цікаве, навчання.
Але й не був то час для особливих розпитувань: іноді про щось треба було промовчати, або просто не
говорити вголос. А ми з Юрком Григоровичем зустрічалися лише в цеху або під час виступів. Так що для
довірчих розмов час був не найкращий.
Освіти в Юрка Григоровича не було. Дуже жаль, що не знайшлося нікого, хто б підказав йому в свій час
вивчити систему Брайля, тобто крапкове письмо, котрим користуються незрячі всього світу. Тоді б і з
нотною системою не було б у нього проблем. Так Брайля він не знав. А тепер здавалося йому, що вже
пізно, що він не зможе того освоїти та й часу було обмаль.
Вроджена інтелігентність, делікатність, якось вирізняла його ж поміж всіх, і навіть робота в цеху не
робила його простим робітником. І це відчувала не лише я, – всі довкола ставилися до нього не так, як до
інших. Юрко Григорович, хоч був ніби зовсім простим, стояв якось вище від нас, але та вищість не
відштовхувала, а, навпаки, мала якусь притягальну силу, і люди прагнули спілкуватися з ним, черпали від
нього щось добре і світле.
Він жалів нас, молоденьких, худеньких дівчаток, що прийшли в цех після школи, зупиняв тих, хто
своїми похабними жартами любив ставити нас у незручне становище, доводячи нас часом до сліз.
– Дайся там трохи на стримання, – казав Юрко Григорович у таких випадках. І вже зовсім лагідно:
– Бідацтво! – це про нас. – Живуть у тому гуртожитку, ні мами нема близько, щоб нагодувала, ні
допомоги якої… А ті батяри тільки би собі з когось лаха дерли (тобто сміялися).
І робилося якось затишніше на тому білому світі і тепліше на душі.