Витинанки

Ви того не пам’ятаєте і не можете пам’ятати. Бо ви молоді. А я людина вже похилих літ. Та своє бідне дитинство добре пам’ятаю.

Горіла гасова лампа. Ще вдень треба було добре протерти «шкелко», щоб не кіптила лампа. Лампа висіла над столом. Довкола стола сиділи дівчата. Парубки теж були, та вони сиділи осторонь, щоб не заваджати дівчатам. А дівчата з паперу маленькими ножичками витинали фіранки на вікна. То була справа не проста. Робота була творча і дуже делікатна. На витинанці мав бути узір. А спробуй-но на папері його витяти. А таки витинали і хизувалися одна перед одною своїм вмінням, своєю творчістю. А хлопці з цікавістю спостерігали, забувши дихати. Так народжувались витинанки. А потім вони висіли на вікнах, прикрашали хату. Тільки й розкоші було. А ще вишиті рушники. Ото й усе багатство. Подушки і перини на постелі, а рядна в скрині. То був посаг. Бо витинанки що? То не посаг. Повисять, повисять на вікнах – та й другі треба витинати. Та ніхто тим не журився. Була молодість, була любов і була пісня. Read More

Тетяна Фролова

Сама про себе (замість передмови)

За паспортом я не Фролова зовсім, а Молнар. Прізвище Фролова я успадкувала від свого першого чоловіка. Тепер те прізвище носять три моїх сини і мої книжки.

Народилася я у 1941 році, 22 квітня, за 2 місяці до початку війни. Була дванадцятою дитиною в сім’ї. Народилася на Тернопільщині, в селі Білозірка Лановецького району. На другому році життя захворіла і втратила зір. Батько був на фронті, а мати повезла мене у Кременець до відомого на той час окуліста. Він був єврей і на той час з родиною був уже в гетто. Все ж його випускали до людей. Read More

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

(САМА ПРО СЕБЕ)

От і закінчилася моя щира сповідь – автобіографічна трилогія «Поклонюся землі», що складається з трьох книжок: «Стежка від воріт», «Під каштанами», «В той широкий світ». Видавнича група РБЗіДу  зробила величезну роботу, видавши ту книжку шрифтом Брайля. Я схиляюся перед ними і дякую їм за їхню сподвижницьку працю. Дякую і Вам, дорогий читачу, що стало Вам витримки дочитати ту книжку до кінця. Але життя триває. Я й сама не сподівалася, що новий виток у моєму житті, несподіваний і цікавий, змусить мене засісти за ще одну книгу, ніби окрему, а ніби продовження  моєї трилогії. Це книжка «Моя зоря». Read More

Лелека

Такої осені Марія не пам’ятала. То була незвичайна осінь: тепла, лагідна і така кольорова, що аж очі вбирала. Різнобарвне листя встеляло подвір’я, і не хотілося його згортати. Треба було, але не хотілося – нехай ще полежить. Срібне павутиння чіплялося на тин, на дерева, на хату. Маленький хробачок кудись мандрував на павутинці. Вітрець ніс його разом з павутинкою. Тільки клен чомусь був сумний. Дуже йому не хотілося скидати листя. Read More

Біда тому чоловікові, котрий, не сказати б у старші, а у зрілі роки свої, раптом зрозуміє, що він красень, що він розумніший від своєї жінки, і що він взагалі ще огого. Може сам би він до такого не додумався, якби хто-небудь йому не підказав. Скажімо, така собі юна краля. Таке лихо трапилося з Никодимом Джигою. Не даремно ж кажуть: сивина в голову, а біс у ребро. Так і є, щоб ви знали. Read More

Насправді її звали Марія. Це вона сама себе на Анжелу переіменувала.

– Так краще, – пояснювала вона. – Марія! Фі! Якесь таке ім’я… Куди не кинь палкою – в Марію попадеш.

– Це святе ім’я, – казала їй бабуся.

– Це для вас, старих, святе. Я ж не монашка. То може й ваше ім’я святе?

– Так, щоб ти знала, і моє ім’я святе. Свята така була, Параскева. Read More

З давніх-давен так було: хтось вірив у сни і сновидіння і запевняв, що всі сни збуваються, а хтось не вірив, і тому, що б не снилося, чи добрий сон, чи поганий, нічого не ставалося. А коли щось і ставалося, то такі люди ніяк не пов’язували це зі сном.

• Що має бути, те і буде, – казали. Або..
• Дурний спить – дурне й снить.

А що наука? А в ті часи наука казала те, що треба було казати. Read More

Коли місяць вповні

Наталка замкнула двері до своєї кімнати і роздягнулася догола. Вона стояла така, якою народила її мати, і дивилася на себе у велике дзеркало. Дівчина дуже критично обдивлялася сама себе. Таке з нею було вперше. Вперше отак стояла і розглядала себе так уважно, з якимсь подивуванням, наче сама себе щойно відкрила, а тепер досліджувала те відкриття, обстежувала з усією скурпульозністю. Була струнка і гарна. Тіло свіже і пругке. Вся така… По-спортивному підтягнута, жодної складочки, ні натяку на якісь розтяжки. Та які можуть бути розтяжки в її віці? Їй щойно виповнилося сімнадцять. Розквіт. Read More

                                                               Кава по-львівськи

У вихідний день Аркадій Петрович чепурив себе, як міг, одягав білу сорочку і темний костюм, купував квіти, у будь-яку пору року, фрукти і тістечка чи торт і йшов за маршрутом, який знав на пам’ять, бо ходив тим маршрутом не роками, а десятиріччями. Елегантний статечний дідусь, на якого приємно було глянути. Так і хотілося сказати, дивлячись на нього: Read More

ІРКА

Про неї багато чого говорили. Казали, що вона гуляща, що вона шляється з ким попало, що… Та все це говорилося навмання, просто так. Найбільше говорили ті, хто нічого про неї не знав. А ті, що знали її ближче, обурювалися і називали пльоткарів брехунами. Ірка нічого не заперечувала, не виправдовувалася: мовляв, нехай собі говорять. Насправді ж вона любила одного тільки Василя. Та кому б мала у тому звірятися? Василь те знав. А всім іншим навіщо було щось знати? Може й тому загравала з трактористами, щоб Василеві донесли – нехай скаженіє від люті.  Та Василь не скаженів.  Він добре знав, що все це неправда, дурний поговір, але ніколи не заступився за дівчину, не сказав про неї жодного доброго слова. Лише раз він таки не витримав, зірвався. Це тоді, коли Іван Семивода напідпитку хвалився, що, як тільки захоче, то хоч сьогодні переспить з Іркою. От аби тільки захотів. Read More