Витинанки
Ви того не пам’ятаєте і не можете пам’ятати. Бо ви молоді. А я людина вже похилих літ. Та своє бідне дитинство добре пам’ятаю.
Горіла гасова лампа. Ще вдень треба було добре протерти «шкелко», щоб не кіптила лампа. Лампа висіла над столом. Довкола стола сиділи дівчата. Парубки теж були, та вони сиділи осторонь, щоб не заваджати дівчатам. А дівчата з паперу маленькими ножичками витинали фіранки на вікна. То була справа не проста. Робота була творча і дуже делікатна. На витинанці мав бути узір. А спробуй-но на папері його витяти. А таки витинали і хизувалися одна перед одною своїм вмінням, своєю творчістю. А хлопці з цікавістю спостерігали, забувши дихати. Так народжувались витинанки. А потім вони висіли на вікнах, прикрашали хату. Тільки й розкоші було. А ще вишиті рушники. Ото й усе багатство. Подушки і перини на постелі, а рядна в скрині. То був посаг. Бо витинанки що? То не посаг. Повисять, повисять на вікнах – та й другі треба витинати. Та ніхто тим не журився. Була молодість, була любов і була пісня.
А зараз мені захотілося зробити витинанки з життя – короткі новели, як отой узір, що витинали дівчата на папері. Прийміть же і мої витинанки. І нехай вони будуть, якщо не окрасою, то спогадом, сумним чи веселим, та теплим, сердечним спогадом про людей, котрих я знала, котрі знали й мене. Мені так хочеться, щоб ті люди жили довго у моєму спогаді, у моїх витинанках.
Сходяться і розходяться людські дороги життя. Сходяться, перетинаються і розминаються, щоб може більше ніколи не перетнутися. А спогад гріє і болить. То добре, що болить. Значить, люди, що живуть у спогадах, лишили в серці слід. Мабуть, добрий слід. Отже, витинанки.
Явдощина хата
Її хата була була зачинена на колодку. А що там було зачиняти? Так, для годиться. Щоб не поглумився хто… Явдошка у всьому любила порядок. Господині нема – значить, хата має бути зачинена. Вікна Явдошка сказала не забивати. Нехай хата-пустка дивиться на світ. Бо вікна – то її очі. Пощо їх забивати? От і все. Плаче Явдошка. Сидить на постелі і плаче. Та так гірко, так розпачливо, наче з білим світом прощається.
– Ну чого Ви, мамо, плачете? – Припам’ятовує її дочка. – Крок тієї хати, а Ви за нею ше й плачете.
– Крок… То правда, що крок. Але тут пройшло все моє життя. Тобі того не зрозуміти, бо ти ще молода. Та й ви, молоді, не прив’язані до своїх міських квартир. Пожили, поміняли на іншу – Та й нічого. А я в тій бідній хаті вас п’ятьох виколисала та вигодувала.
– П’ятеро! І як ми тут жили? Тільки подумати! Жах!
– Отак і жили. Із живності було десять курок і одна коза. Ото і все. Батько чоботи людям робив. Більше лагодив, ніж робив. Отим і заробляв. А самі босі ходили. Отак і жили.
– То за чим же Ви плачете? Будете жити в городі, у великій квартирі, з удобствами. І по воду не треба буде ходити. Тільки козу не зможу Вам купити. Тримати ніде.
Дочка сміялася, а матері не до сміху було.
– За чим я плачу, питаєш? За он тією липою, за вільхою, за вербами. Вони шелестіли, сни мені нашіптували, вам, дітям, оберегом були. За чим я плачу?.. На цій постелі я всіх вас родила.
– Як на постелі? А лікарня?
– А хто, дочко, тоді ті лікарні знав? Отак і родилися, отак і вмирали.
– І таке могло бути?
– Отак і було.
– А Ви про те ніколи не розказували.
– Ніхто не питав – то я й не розказувала. До слова не прийшлося. А тепер… Кидай, бабо, все та й їдь у чужий світ, у чужі хороми.
– А що робити, мамо? Я ж до Вас не переїду у те болото.
– Знаю, що не переїдеш. В болото! А я в тому болоті все життя прожила. Восени болото, взимку сніги. Добре, що хатинка маленька. Завжди тепло було. А люди як бідували з ти паливом – то хай Бог боронить. А їсти… Було й таке що ворон їли.
– Ворон? Фу! Яка гидота!
– Чого там гидота? Птаха. Голубів їли, ворон. Треба ж було чимось вас годувати.
– Але ж ворона!
– От… А ти питаєш, за чим я плачу.
– Зрозуміла. За воронами. Он скільки їх назбиралося. Певно, на дощ, або злетілися Вас проводжати.
– А ти не глумися з старої матері. На тих воронах і ти виросла. Не глумися, дочко, бо будеш мати гріх. Не глумися, бо передумаю та й не поїду.
– Не видумуйте. Що Ви тут будете робити? То Вам не колись. Ви постаріли, знемічніли. І ворони тепер не ті, що колись були. Та й життя тепер змінилося. Не те тепер життя. Так що переставайте плакати та й їдемо вже.
– А подушки? А перина?
– Та, мамо, хто все те манаття буде до міста тягнути? Все у нас там є.
– А перини нема.
– Нащо Вам та перина? У нас тепло, опалення. Під ковдрою жарко Вам буде.
– То хоч образи зніми.
– І образів знімати не буду. Подивіться, вони від часу і від сирості почорніли. Куди їх брати?
– А посуд? А баняки?
– Ой, Господи! Кому потрібні Ваші пощерблені тарілки і на плиті закіптюжені баняки? Їдьмо вже.
– Виходить… Нічого не треба. А я? може й я Вам не треба? Стара, пощерблена, почорніла від часу і бідності.
І знову заплакала стара, витираючи сльози фартушком.
– От не думала, що Вам буде так важко весь цей хлам кинути.
– Хлам, кажеш? Ти, дочко, помовчала б. Із делікатності. Серед того, як ти кажеш, хламу пройшло моє життя. Хлам… І як же так сталося, що ви паненятами виросли? Жили також серед того хламу.
– Ну годі вже, мамо. Не паненятами ми виросли. Нормальними людьми. Просто добилися чогось у житті. Багатими не стали, але й не бідуємо. Хіба ж це зле?
– Та добре, що не бідуєте. Але ж до материного минулого треба, дочко, ставитися обережно. Поважати його треба. Ви теж з нього вийшли.
– Ну добре,мамо, добре. Ходімо вже.
І Явдошка пішла за своєю по-міському вбраною донькою. Як стояла, так і пішла, нічого з собою не взявши. Тільки маленьку валізку, а в ній те, в що мали її одягнути, коли закриє очі. Сумно дивилася хата їй у слід. Явдошка думала, що вона колись ще сюди приїде, звідається в своє село, до своєї хати. А хата знала, що того не буде, що Явдошка вже ніколи сюди не приїде. Хіба душа її колись промайне птахом чи леготом над рідним селом, над тихими вербами і над своєю хатою.