Біла хустка

Мама ділила між двома доньками посилку з Америки, котру вислав їй брат. Тепер вже можна було висилати. Люди перестали боятися, і брат час від часу підтримував її тими посилками. Катерина була йому вдячна, бо як би вона й жила. Цього разу  в посилці було багато всякої тканини, дещо з готового одягу і шелянові хустки.  Очі у дівчат загорілися. В ті роки кожна дівка мріяла про такий набуток. То була справжня розкіш. Все було добре, доки не дійшло до білої хустки. Біла хустка була розкішна, але тільки одна.

• То буде Олі, – сказала мати.
• А чому Олі? – обурилася Наталя.
• Бо Оля молодша. А тобі, Наталю, буде оця. Дивися, яка гарна. Аж очі вбирає.
• А я хочу білу хустку. Чому вона має бути Ольці?
• Бо я так сказала. Все.

Посилка вийшла не в радість. Обидві сестри розсварилися і довго між собою не розмовляли. Потім зрештою помирилися, та біла хустка однак так і зосталася в Олі, а Наталка ніяк того забути не могла.

• Ну віддай мені ту білу хустку, або поміняй на якусь другу.
• Ні. Це мені мама дала.

Потім все наче забулося. Між сестрами запанувала колишня приязнь, як було завше.

Та найдивніше мені розказала Оля вже у старшому віці, коли її сестри Наталі вже й на світі не було.

• Знаєш, а я ту хустку ні разу так і не зав’язала.
• Чому? – здивувалася я.
• Не знаю.
• Може тому, що та хустка нагадувала про вашу сварку?
• Ні. Я тією сваркою не совістилася. Бо вважала, що я була права. Мені ж і справді ту хустку мама дала.
• А чому тоді ти ту хустку так і не зав’язала?
• Просто… не довелося. Оказії такої не було. Так і лежить.
• То чи вартувало тоді сваритися?
• Либонь, що не вартувало. Такі ми вже є. Люди… ми здатні все перебільшувати, всього прагнути, думаючи, що прагнемо чогось великого, особливого, конче потрібного нам. А воно… дріб’язок, ніщо… та це розумієш потім, з роками, коли вже нічого не можна змінити. Зараз би я Наталці все на світі віддала, не тільки хустку. Та їй вже нічого не треба. Як і мені. Хоч я ще жива.

Краялося серце від запізнілого каяття, а біла хустка тьмяніла у скрині чи в шафі.

Лист без відповіді

Село Белебні не просто так собі дістало свою назву. Великі і менші белебні оточували село. І ні розкопати їх, ні розрівняти. Так природа собі придумала. Через ті белебні до села годі було дістатися. Особливо взимку. Та мешканці села тим не журилися. Вони вже знали, як з тими белебнями собі раду давати: де об’їхати, а де й пішки пройтися. То чужому страшно. А своїм – за виграшки. Зате дітям взимку сама втіха. З якого белебня хочеш, з такого й на санчатах  з’їжджай. Аж вітер у вухах свище. А головне – ризику ніякого: ніяка машина взимку тут не проїде. Отаке-то село Белебні. Такого більше і на світі нема. Одне таке на Україні. Тому й люблять його ті, хто там живе, і ні за які смаколики не збираються нікуди звідси їхати. А були часи… о, всякі були часи. Були такі, що й згадувати про них не хочеться. Їхали звідси і по своїй волі, і не по  своїй. Не по своїй це ті, котрих вивозили до Сибіру. Плач і лемент тоді стояв по селі. А по своїй волі… та й то сказати… бідність їх гнала з рідного села. А куди? Не дуже й питали. Аби звідси. Сподівалися, що може десь буде краще. А воно, як в народі кажуть: там добре, де нас нема. Чи було їм краще – того ніхто не знав. Їхали – і зникали, розчинялися у світі, наче і не було їх ніколи. Ще довго стояли хати-пустки з повибиваними вікнами і розчахнутими дверима, нагадуючи про тих, хто тут колись жив, а потім і ті хати руйнувалися, створюючи прихисток для тхорів, куниць та щурів – погибель для курчат.

 

Якось до сільської ради села Белебні надійшов лист. Лист – це дивина. То не були якісь там папери з району, а звичайний лист у звичайному конверті. Молоденька секретарка Олена подала лист голові, а той крутив його в руках, наче якусь дивовижу. Петро Миколайович та його секретарка Олена були вже з молодшого покоління, та й то приїхали у Белебні не так уже й давно. Лист був написаний так, як писали колись. Тепер вже так не пишуть.

• Що б то могло бути? – дивувався голова, розглядаючи конверт. – Музейний експонат…
• Хтось написав. Відкрийте – то й будемо знати.
• Настя Захарчук… Ви таку знаєте?
• Ні, не знаю. Якщо Ви не знаєте, то я …
• Ну добре, добре… Херсонська область…
• Та відкривайте вже. Чого Ви боїтеся? Аж нетерплячка бере.

Аркуші були списані дрібно, каліграфічно.

« Доброго дня і всякого благополуччя, дорогі мої односельці!

Пише Вам колишня жителька села Белебні Настя Захарчук. Давно я вже з того села. Молодші мене й не знають. Колись ми з сім’єю завербувалися на Херсонщину на збирання бавовни. Тяжкий то труд був. Та жили ми так бідно, що мусили шукати якогось порятунку. Я була найстарша з трьох дітей. Ще був мій старший брат Павло, та його заслали до Сибіру за участь у бандерівцях. Прислав він один чи два листи, а потім замовк, і ні звісточки. Так що й не знаю, живий він чи ні. Та якби був живий, то таки озвався б. Я була майже дівка, а роботи мала за двох, а той за трьох. Тимко вже на пастуха годився. А Петька – той був ще малий. Йому б саме до школи. Та школа була далеко, не було кому його водити, то сидів удома. Батьки і ми з Тимком вже стали до роботи. Ми з мамою біля бавовни, батько шевством зайнявся, це було його ремесло, а Тимко череду пас. Величезна то була череда. Бувало ухоркається за день так, що, як прийде додому, то й їсти не хоче. Тільки пити і лягти. Спрага всіх діставала. Тут така суш, така спекота, що земля тріскається. А людина витримує. Робити мусили, бо з нас питали. Суворо питали.

• А чого ви сюди приїхали? Ви думали, що вас тут пундиками будуть годувати?

Впади, та роби. Були такі, що й падали. Та ми якось трималися. Не буду описувати всі наші злигодні.

Минув час. Батьки повмирали, Тимко і Петька загинули в автокатастрофі. Їх мішки придушили. Зосталася я сама. Заміж я так і не вийшла. Не те, щоб мене ніхто не хотів. Траплялися хлопці, і гарні, і роботящі. Та одна біда: пили дуже. У нас в селі ніхто стільки не пив. Так я нікого й не вибрала, бо зроду не любила пияків. Так і живу сама. Років мені вже немало. Весною 84 минуло. Дістаю пенсію. Грошей вистачає. Бо скільки там мені треба. Та от … маю одну нездійсненну мрію. Тому й пишу. Хотіла б на останку побачити своє рідне село. Білі хати. Садочки, квіти… Як же там гарно, матінко! Якби так хтось погодився перетримати мене кілька днів. Я б заплатила. Може й лишилася якась родина. Та старші, напевно, повмирали, а молодші мене не знають. Ви вже вибачайте, та більше ні до кого мені озватися. Попитайте в людей. Може хтось би таки погодився. Буду дякувати Вам і молитися за вас. З тим оставайтеся здорові та дужі. Настя Захарчук».

 

• Отаке-то… – зітхнув Петро Миколайович.  – І не знаєш, що на те сказати.
• А що тут скажеш?..
• Покличте-но тітку Уляну. Може вона що знає.
• О, правда. А я й не подумала.

Тітка Уляна, вже немолода повновида жінка, була в них за сторожа, за прибиральницю, а якщо треба, то й за старшого куди пошлють. Колись таких посланців називали вістовими. Тепер начебто вістових нема, майже у всіх є телефони. Але, скажімо так, і телефони є не у всіх. А якщо в кого і є, то лежить той телефон десь там у хаті, а господар чи господиня десь на подвір’ї чи на городі вештається. Тоді й виконує тітка Уляна обов’язки вістової. А таке, треба вам знати, буває досить часто. От і зараз тітка Уляна стала, як вродилася.

• Кликали, Петре Миколайовичу?
• Кликав. Тут така історія… чи знали ви колись…

Глянув на конверт. – Захарчуків?

• Захарчуків? Яких то Захарчуків?
• Та от… лист прийшов. Захарчук Настя пише.
• Настя… наче й не знала такої. Якби ви мені на прізвисько сказали, то може б я згадала. А так… я й сусідів не всіх на прізвище знаю. Відколи тут працюю, то більше стала людей знати. А колишніх… ні, не скажу. Не знаю.
• Їх було четверо дітей. Старшого Павла у Сибір вивезли. А Петька, Тимко і Настя з батьками на Херсонщину завербувалися.
• А батьків як звали?
• В листі не написано.
• Чекайте, чекайте… щось таке пригадую… була така сім’я у нас. Чоловіка звали Федір, а жінку Гандзя. Так і є. То вони. Ще найменшого якось так чудно прозивали. Либонь, Тунець, ні, якось не так… о, згадала. Тунчик. Бідніших за них і в селі не було. То правда, що вони кудись виїхали. А куди –  того не знаю. І не знала. Виїхали – то й  виїхали. Може й на Херсонщину. Ніхто за ними не журився. Так, згадували інколи. Коли хтось про бідність свою чи чужу казав, тоді й згадували.
• Живуть, як Гандзя з Федьком.

Тільки й того.

• Ото їхня Настя написала. В село на кілька днів проситься. Подивитися хоче. А хто її прийме?
• Ніхто не прийме. Тепер і родину свою не радо приймають, не те, що чужого. Хіба що багатих родичів. Тоді так. Тоді біля них танцюють хоч і навприсядки.

Секретарка, зовсім ще молода, дивилася на тітку Уляну великими зволоженими очима. В них був чи то переляк, чи здивування.

• То виходить, – сказала дівчина, – що люди тепер втратили свою доброту? Бо колись, мама розказували, бідний з бідним ділився.
• Бідний з бідним, дитино. А не багатий з бідним. Таке бувало не часто, щоб ділився багатий з бідним. Та й то… колись було. Люди забагатіли. А багатство – то спокуса. Ти глянь, машина ледве не у кожного, хата, що колись і в пана такої не було. А в тих хатах і килими, і меблі, а в тих меблях манаття всякого. І всі скаржаться, як їм важко живеться. Бо у сусіда, бачиш, краща машина, ніж у нього.
• То що ж з людьми сталося?
• Байдужість, дитино. Чи Бог карає за байдужість? Може й ні. А то мав би бути тяжкий гріх.
• І що та Настя?
• Нічого. Так і вмре, не побачивши на останок свого села.
• Шкода, що я не маю хати. Я б її прийняла. Та що, коли я сама в приймах.

Сиділи всі понурі, наче їх обсіло якесь лихо.

• І що тій Насті відповісти? – спитала Олена.
• Нічого. А що ти їй відповісиш?
• Лист без відповіді. А вона чекає…