Дідусь (радіооповідь)

Дійові особи:

Микита Іванович, дідусь.

Михайло Прокопович, директор закладу.

Павло Дмитрович, журналіст.

Дві жінки: Віра Олександрівна і Ніна Миколаївна.

 

Анотація

Так і є. Це не радіоп’єса, а радіооповідь. Бо головним персонажем тут є Микита Іванович, дідусь, що розповідає про своє життя. А всі інші – фон, тільки фон. Чи треба було подавати ту оповідь? В ній нема нічого особливого. Життя складне, а оповідь проста, як і сам Микита Іванович, що силою обставин потрапив до будинку для інвалідів та пристарілих (слово перестарки мене разить). Може і не написала б я тієї розповіді, якби особисто не знала ту людину, того статечного дідуся, такого в своїй старості мудрого, такого інтелігентного. Мені було тоді після тридцяти. Не така вже юність, але ще й не старість. Словом, зрілість. І в тій моїй зрілості Микита Іванович видавався мені дуже древнім. З віком на те дивишся дещо по-іншому. А тоді… йому було вже за вісімдесят. Та вперше я спостерегла, що старість не обов’язково має бути потворною. Вона може бути мудрою, розважливою. З тим дідусем хотілося розмовляти, його хотілося слухати. І от тепер, вже не знаю чому, мені захотілося про нього написати. Може тому, що я сама вже доходжу до його віку. Якщо доживу… Земля вам пухом, Микито Івановичу.

 

• Отче наш, іже єси на небесі, помилуй мене на цьому і на тамтому світі.
• Микито Івановичу!
• Не чує старий чи що…
• Чує він добре. Він молиться. А коли він молиться, то нехай там громи б’ють, молитву свою він не обірве.
• Скільки ж це йому років?
• Повернуло на вісімдесят третій.
• Нівроку. Не знаю, як ви, а я стільки не проживу.
• Прожити – то не штука. Навіть сто декому якось вдається. А от розум зберегти, щоб світлий і без непам’яті – дано не кожному. А ще, зважте, у нього добрий зір і чудовий слух. Самі лікарі дивуються. Серце працює рівно, без збою. А пережив цей чоловік немало. О, здається, закінчив молитися. Так. Ходімо. Микито Івановичу, ми до вас.
• Доброго здоров’я. Я вас слухаю.
• Я – директор цього закладу.
• Я впізнав вас, Михайле Прокоповичу.
• Як ви тут? Ні на що не скаржитесь? Ніхто вас тут не кривдить?
• Ні, Михайле Прокоповичу. Гріх би мав скаржитися. Страва є, чиста постіль, дах над головою. Чого ще? Що ще потрібно старому чоловікові?
• Родичі не провідують?
• Чому ж ні? Провідують. Тільки то вже дальша рідня. Є у мене тут сестра рідна, Марфою звати. Та вона вже стара та немічна. То я вже її сам інколи провідую. На свята чи на вихідні. Вона вже не може. І я вже не можу їй допомогти. А всі інші… Племінники, сім’ї племінників. Чому ж не провідують? І на свята додому забирають. Тільки я не завжди хочу іти. Не до кожного. Дехто з них живе тепер за іншими законами. Богу не моляться, до храму не ходять. Як сідають за стіл, так і встають з-за стола, лоба не перехрестивши. А я не можу на таке дивитися, бо я все життя з Богом жив. Господь беріг мене і від кулі, від хвороб, і від злих людей. Може хтось вам розказував, бо ви ще молодий, того не можете знати. Був такий час, коли по людях «іспанка» ходила. Хвороба така. Так я поряд з тими людьми спав і не захворів. Бог захистив мене. А вони тепер… від образів відвертаються.
• Микито Івановичу, тут ось зі мною журналіст. Ну… газетяр. Ви газети любите читати?
• Читаю. Аякже.
• І як вам?
• Та нічого. Інколи трапляється щось цікаве. І фотографії гарні. Тільки брешуть багато.
• Серйозно?
• Так. Розказують часом про те, що я пережив, – та й брешуть. Самі того не знають, бо молоді ще. З чужих слів розказують – та й брешуть. А брехні я не люблю.
• Ось тут зі мною газетяр, котрий не бреше.
• А такі бувають?
• Трапляються. Звати його Павло Дмитрович або просто Павло. Ти вже, Павле, вибачай за критику. Це голос народу, а народ, як відомо, суворий і не підкупний суддя. Микито Івановичу, так от цей газетяр, котрий не бреше, хотів би з вами поговорити.
• То нехай. Тільки про що ми з ним говорити будемо? Героєм я не був, ніяких нагород не маю. А вас все більше герої цікавлять, я знаю. А я що? Був колись в купецькій гільдії. Та революція всі гільдії скасувала. Так я тепер отут, на казьонному ліжку, на казьонних харчах. І за те спасибі. Ще й яке. Богу дякувати, що не на Сибірі. З людьми всяко бувало. Мене ж Бог милував.
• Підходь, Павле Дмитровичу, та й питай, що тебе цікавить.
• Скажіть, Микито Івановичу… Як ви все-таки опинилися у цьому закладі? Хто вас сюди влаштував?
• Я сам попросився. Побачив, що життя нема, та й попросився.
• А з ким ви до того жили?
• Коли був молодий, з дружиною жив. Двох дітей виховували. А потім… Син на війні загинув, донька рано світ цей покинула. А слідом за ними і дружина відійшла. Отут і почалися мої митарства. Бо що вартує старий чоловік без дружини? Нічого, нічого він не вартує. Ні випрати, ні зварити. Капарство одне.
• А вдруге женитися не пробували?
• Ні, не пробував. Спершу дуже сумував за своєю Євдокією. Ми з нею душа в душу жили. А потім… Постарів, знемічнів. Куди вже там до женячки! Ще якби багатий був, то може б котрась злакомилася. А так…
• Мабуть же ви колись і багатим були. Купець гільдії все таки.
• Що вам сказати?.. Щоб дуже багатим, то я не був, але й не бідував. Так, середнього достатку. Мали свій будинок. Не дуже розкішний, але власний. Мали свій виїзд. Словом, жили добре.
• То виходить, що революція вас ущемила?
• Щоб дуже, то ні. Але забрали все, що ми мали. Нібито на користь держави. А там хто його знає, на чию користь все пішло: і золото, і гроші, і виїзд, і майно. Я просив, щоб лікарню збудували, і сиротинець. Пообіцяли. Та де там! І досі будують. Та й з кого питати будеш? Добре, що будинок не забрали. Мабуть тому, що непоказний був. Добротний, але непоказний. Нічого. Пережив революцію, дві війни, оплакав дітей, дружину та й живу. Бог вік мені довгий дав. Працював до останнього. На роботі один начальник мені казав:
• Продавай, Івановичу, свій дім. Навіщо він тобі? Морока одна. Ти у нас на доброму рахунку. Квартиру тобі дамо – та й будеш жити. І копійку якусь будеш мати. А я – телепень. Як можна продати? Це ж своє, власне! От і…
• Але ж таки продали свій будинок?
• Внучка під’юдила. Приїхала з Криму та й… А так на доньку схожа. Ах, як схожа. Красуня. Вона вже біля мене і так, і сяк. Вам, мовляв, дідусю, зі мною добре буде. Крим, сонце, море. А що я вже про вас буду дбати – то пилинці на вас не дам впасти. А мені, сказати чесно, моє капарство так надоїло. От я й спокусився. І продав свій будинок. Своє останнє багатство. Ви не повірите. Плакав, коли продавав. Гроші, ясна річ, у внучки опинилися. Бо навіщо вони мені? А вона вже була рада, що й про мене забула. Доки ми до того Криму доїхали, то в неї вже тих залицяльників було до пропасті. Тут і ресторан, і випивки, і закуски. Отут я зрозумів, який я телепень і що мене далі чекає. Та що робити? Нічим вже не зарадиш.

Приїхали ми до того Криму. Моя красуня гуляє. Має за що. А я часто без обіду та без вечері. Так голодний і спати лягаю.

«Е-е, – думаю, – я хоч і дурень, та ще не зовсім. Треба якось рятуватися».

Та й попросився у будинок для інвалідів та перестарків. Дослухалися. Опреділили. Оговтався я та й став у Львів проситися. Бо що мені той Крим? А у Львові сяка-така рідня живе. Дослухалися, дякувати Богу. Так я у Львові опинився. І не шкодую. Тут мені добре. Місто гарне, люди привітні, тут і спочинок собі знайду.

• Та поживіть ще, Микито Івановичу. Ви при здоров’ї. Чого спішити?
• Я не спішу. Але ж до того йдеться, хочеш чи не хочеш. Дозволю собі спитати: а чим моя особа, пане газетяр, вас так зацікавила?
• То мені сказали, що є тут у них такий цікавий дідусь. Ні на що не скаржиться, ні на кого не нарікає, весь час в роботі: то він двірнику допомагає, то на кухні картоплю чистить. От і вирішив я подивитися на того дідуся. Цікаво ж.
• То правду вам сказали. Не можу я зовсім без діла сидіти. Сам собі роботу шукаю. І знаходжу. Так і час скорше проходить. І не почуваєш себе трутнем.

 

• Ви чули, Ніно Миколаївно, Микита Іванович помер?
• Коли помер?
• Три дні тому. В лікарні.
• Ай-ай-ай! Шкода старого.
• Що ж шкодувати? Прожив своє.
• Зазнав стільки всякого.
• То правда. І добра, і зла зазнав.
• Це йому скільки було?
• Вісімдесят три роки. Дай Боже кожному.
• Вже певно й поховали?
• Так, вчора.
• І не сказали…
• Та ми й самі не знали. Прийшли провідати, а тут… Чомусь не повідомили. Так би й поховали. Без нас. Заклад ховає своїм коштом. Ми вже, хто прийшов, стояли та й чекали. Приїхав катафалк – і без труни. Так би й поховали. А тут люди стоять.
• Забули труну, – кажуть. Ви в таке повірили? І ніхто не повірив. Розвернулися та й поїхали по труну. Добре, що вас не було. Ви б сплакалися до зімління.
• Я давно казала, що у нас людина нічого не вартує. Жив чоловік – як не жив. А він же ж таки жив. А як зі священиком?
• Це ми вже потім самі. І пом’янули, як годиться.
• Віро Олександрівно, що ж ви мене навіть на поминки не покликали? Я ж теж родина, хоч і дальша.
• Ніхто ж нічого не готував. Так, що було.
• Що ж… Нехай з Богом спочиває, раб божий Микита. Нехай простить нам наші провини. Земля йому пухом.