Колискова для дорослої доньки

Насправді її звали Марія. Це вона сама себе на Анжелу переіменувала.

– Так краще, – пояснювала вона. – Марія! Фі! Якесь таке ім’я… Куди не кинь палкою – в Марію попадеш.

– Це святе ім’я, – казала їй бабуся.

– Це для вас, старих, святе. Я ж не монашка. То може й ваше ім’я святе?

– Так, щоб ти знала, і моє ім’я святе. Свята така була, Параскева.

– Параска! Фі! І треба ж таке придумати.

– Ім’я як ім’я. як на мене, то гарне.

– А головне – святе. Повидумували собі. Нема ніяких святих. Ні на землі, ні на небі. То все видумки.

– Стидайся! Гріх таке казати.

– Ага! Гріх! Повигадували собі: і те гріх, і того не можна. А мені все можна.

Голосно сміялася, сідала перед дзеркалом, наводила красу, збиралася та й ішла на дискотеку. Добре, що одягнутися мала в що. Мама працювала за кордоном, висилала гроші та й посилки в ряди-годи. Марія, тобто Анжела, й сама мріяла швидше дорости до повноліття та й потрапити за кордон. Потрапити не для того, щоб на тамтешні дива і здобутки роздивитися, а щоб там жити. А за що жити, на які кошти, про те вона не думала. Це мало влаштуватися якость само собою.

– Якось, Марусю, нічого не буває, – казала їй бабуся.

– Не Маруся, а Анжела. Казала вже вам. І коли ви нарешті запам’ятаєте?

– Стара я вже, Марусю, для таких імен. Я пам’ятаю, яким іменем тебе при хрещенні нарекли.

– Ет! Що з вами говорити! Заладили своє.

– Ти б краще подумала, яку спеціальність собі обрати. А для того треба і  в школі добре вчитися. А в тебе тільки фіоли в голові. Школу зовсім занедбала. От приїде мати – я все їй розкажу. Нехай що хоче, те й робить. Не дам я з тобою ради. Не слухаєшся ти мене.

– От тільки спробуйте мамі розказати.

– І розкажу.

– А я з дому втечу.

– І куди ж ти втечеш?

– Знаю куди. Є такі, що вже давно мене кличуть.

– Ой-ой-ой, дівко! Для забави вони тебе кличуть, а не для чогось путнього.

– Овва! Поживу, а там видно буде.

– А там підеш по руках. Думаєш, це добре? Для того і за кордон їхати не треба.

– Що ви, бабо, знаєте? Звикли все життя баблятися на городі та в помиях.

– Зате он яку тебе викохала-вигодувала.

– Досить мені тим дорікати. Вигодували – то дяую. Але я вже виросла і маю жити, як сама  знаю.

– Ти виросла, то правда. Але розум твій ще не виріс.

– Нема чого мені свої старечі погляди нав’язувати. Світ змінився. Тепер все не так, як було в часи вашої молодості.

– Знаю, що не так. Але працювати завжди треба було. І тепер також треба.

– Нехай дурні працюють. Робота дурних любить.

– Виходить, що ми з твоєю мамою дурні, а ти у нас розумна.

– Звичайно. Я розумна. Не така, як дехто.

– Ой, Марусю, Марусю. Опам’ятайся, бо занапастиш себе, моя дитино. Що я тоді твоїй матері скажу?

– А їй однаково. Знайшла там, напевно, якогось італьянчика та  й живе в свє задоволення.

– Стидайся, дівко, таке на матір казати. Твоя мати тяжко працює. Ті гроші, що вона тобів висилає, їй затак не дістаються. Хіба ти не бачила, які в неї руки, як їх побутова хімія пороз’їдала? Хіба ти не бачила, як вона схудла, змарніла? Звробляє гроші, щоб ти мала за що купувати модні шмутки, щоб ти мала за що здобути освіту. А тобі й освіти не треба.

– І не треба. А навіщо мені вона? І знову ж таки. Ви кажете –  вчитися треба. А мама? Хіба ж вона не вчилася? Вищу освіту має. І що? Глядить тепер старих людей. Памперси їм міняє. Для того вищої освіти не треба. А вас на мене лишила. Вона думає, що я вам памперси міняти буду. Не буду. Нехай не думає.

Баба розплакалася.

– І що ти таке кажеш? Яка ж ти груба і жорстока. Та я ще поки що при силі, онуко моя дорога. Ще поки що не ти мене годуєш, а я тебе. Ніхто не знає часу своєї смерті. А може мені Бог допоможе не переходити на твої руки.

– На мої руки ви не перйдете, бо я не збираюся тут жити. Я поїду за кордон.

Зібралася та й пішла на дискотеку. А баба витерла сльози та й пішла до своєї одвічної роботи. Роботи наче й не багато, та на її старечі руки і того досить. Допопоги ж ніякої. І зварити, і випрати, і латочку города обійти. Дівці таке і до голови не прийде, щоб допомогти. Та хай би хоч вчилася. А то ж ні.

«Нічого путнього з неї не буде. Ой, не буде, – думала стара та молилася.- Бог допоможе тому, хто сам намагається в тому житті щось робити. А коли дитина пуста… Бог від таких відвертається. Не відвернися, Господи. Це ж Твоя раба. О, телефон. Це Олена дзвонить. Що я їй скажу? Мушу казати все, як є».

– Алло! Слухаю.

– Мамо, як там ви?

– Та як? Помалу клигаю.

– А Маруся?

– Та що Маруся? Не хоче вчитися, гуляє, мене не слухає.

– А зараз де вона?

– Та де! На дискотеку пішла.

– Я хотіла її чути. Я так за вами скучила.

– Ти, Олено, от що. Приїжджай додому. Роби щось з тою дівкою. А то вона зовсім від рук відбилася.

– Ви. Мамо, не дуже на неї. Воно молоде. Розумію, що ви не так дівували. Часи змінилися.

– А я тобі кажу: кидай свої заробітки і приїжджай додому. Бо пропаде дівка.

На другому кінці дроту схлипнула жінка.

– Я, мамо, тут не байдикую.

– Знаю, що не байдикуєш.

– Доки є така нагода, хочу ще хоч щось заробити. Тепер навчання дороге. Треба за щось вчити дитину.

– Про що ти говориш, Олено? Яке там навчання? Кажу ж тобі, що Маруся зовсім не вчиться, школу занедбала. Цього ж року випускні екзамени. Аби хоч закінчила. Їй тільки гульки в голові. Добре, що ти гроші висилаєш. Є за що шмутки купувати. А коли я сказала, що тобі розкажу, то грозилася з дому втекти.

– Боже мій!

– Ще всяку гидь говорила – аж переповідати не хочеться.

– Що ж робити?

– Не знаю. Тепер сама думай. Я їй ради не дам. Щоб потім на мене не нарікала.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

2 × 3 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.