Зітхнула та й і собі стала збиратися. Донька пішла, а Олена вичекала якийсь час та й пішла слідом. В клас вирішила не йти. Бо що в класі? Пішла до класного керівника. Це була зовсім молода вчителька. 11111Відвертої розмови не вийшло. Галина Степанівна чомусь вперто відводила очі. Нажалілася, що дівчина зовсім закинула навчання, що вчител іставлять їй оцінки просто так, закривши очі. Хочуть, щоб вона вже якось зщакінчила школу. Хотіла втиснути їй якісь гроші – не взяла, віфдмовилась категорично.

«Світ змінився чи що? – думала Олена. – Мені жд не перший раз…»

Нарешті вчителька сказала, щоб пані Шкорупій неодмінно зайшла до директора. Іван Миколайович давно хотів її бачити. У директора все і прояснилося. Не зовсім, а може й зовсім.

«Мабуть, так і є. схоже на те».

Якби вдарив грім з ясного неба, якби раптом почівся землетрус,це не було б біьшою несподіванкою, ніж те, що Олена почула. Та… Зціпила зуби, вирішила почекаи, доки донька здасть екзамени. Директор скащав, що здасть.

А потім був випускний. Преший вальс, зустріч світанку і сльози. В когост радісні, в когосьт сумні, ва в когось розпачлмиві.

День відпочивали, а потім мати рішуче приступила до доньки.

– Збирайся. Підемо до лікаря.

– До якого лікаря?

– Сама знаєш. Чи ти зібралася родити?

– Ні.

Та й розплакалася.

Плакати  реба було раніше. А тепер що?

І жаль було її. В Олени серце розривалося. Дівчина ще така молода і немудра. Та мусить через те перейти. Бо що робити?

– Де ти поділа ті гроші, що знялаз бабусиної карточки?

– Вони є. я їх не потратила. Зараз.

І принесла стодоларову купюру.

– І тобі не соромно?

Мовчала. Олена не картала її. З неї на сьогодні досить. День сьогодні буде для дівчини важкий. А головне – мусить через те перейти. Ніяк від неї ту біду не відведеш.

 

Лікарка скрушно хитала головою.

– Термін завеликий.

– Розумію. Але мусимо. Виходу нема. Мене тут не було.

– У неї може не бути дітей.

– Ну… Це вже, як буде. Родити їй ще зарано.

– Наркоз?

– Так.

Потім везла її додому на таксі, знесилену і нещасну. Не втішала і не заспокоювала. І не картала. Бо що вже картати? Дорікала собі.

«Заробила! Донька має тепер що одягнути. Має модні шмутки. Зможе вчитися. А вона вчитися і не думає. А що вона в житті буде робити?..»

Поклала в ліжко, поїла травами і пігулками.

«Аби тільки без наслідків. Аби минулося».

Марія плакала. Всі ті переживання зробили її розчуленою і наче добрішою. Вона раптом подорослішала, посерйознішала, зхоча однак залишилося дитиною, котрій так була потрібна материна опіка. Коли трохи отямилася, мати сказала:

– Тепер про дискотеки забудь. І то надовго. Ти перенесла операцію. І то дуже серйозну операцію. Мусиш берегтися.

– Мамо… То це виходить, що я убила дитину?

– Нажаль… Виходить… Аборт – то завжди вбивство. Це вбивство, це гріх.

Плакала.

«Нехай поплаче – то може наукою буде. Якщо я не навчила».

Чула за собою провину, бо мусила навчити. Все скинула на бабу. А баба що? Стара…

– Заснула, – тихо сказала Олена і сіла біля доньки. Маруся дихала тихзо, рівно, як мала дитина. Час від часу схлипувала. Ледь-ледь здіймалися груди. І раптом Олені захотілося… Так непереборно захотілося заспівати їй колискову. Колскову для дорослої доньки. Заспівти тихо-тихо, щоб почув тільки її сон.

– Це тому, що я не співала їй колискових в дитинстві. Її гляділа бабуся. Може вона й співала їй колискових. Думаю, що співала. Але це були колискові бабусині. А мають бути ще й мамині. А що, коли тепер? Колискова для дорослої доньки. Аби тільки її не розбудити. Нехай спить.такий важкий день їй сьогодні випав.натерпілася болю, і фізичного, і морального. Спи, доню. Сон – найкращий лікар. Спи, доню.

І Олена заспівала. Тихо-тихо, щоб не рлозбудити своє замучене сплакане дтя. Ні, не розбудила. Зітхнула у сні – і дві сльози викотилися з-під опущених вій. Це були сльози очищення.

«Спи, дитино, – подумала чи сказала Ролена. – Материна колискова – як молитва, як оберіг».

– Олено, що ти там робиш? – її кликала мати. – Ходи сюди. Мені треба…

Її кликали будні. Вони були ось тут поруч. Вони не давали про себе забути, від них відмежуватися.

 

Минали роки. В молодості вони скорше минають,пробігають, як вгодовані коні. В зрілості повільніше. А в старості, як на волах тягнуться. У Марії-Анжели ще не старість. У неї щойно тільки зрілість. Та в своєму житті вона зазнала всякого стільки, що й на двох би вистачило, чи й не забагато було б. освіти ніякої не здобула. Працювала в торгівлі: спершу в магазині, поім на базарі. Вийшла заміж. Була надія, що може минулося, що не дадудть про себе знати гріхи її молодості. Не минулося. Дітей не було. Пішла до лікарів – сказали, що й не буде. З чоловікорм розійшлися мирно, по-доброму. Просто він не уявляв собі життя без дітей. Довго почувала себе зовсім самотньою. Баба Параск померла давно. Та й мама ще молодою відійшла, не нажилася. Якийсь час Марія жила сама. Довго думала – і взяла собі сирітку з дитячого будинку. Гляділа її, як свою. А тепер-от донька виросла, а Марія ніяк не могла придумати, де взяти таких слів, щоб якось застерегти її, оберегти від всякої скверни, від того, від чого не обереглася вона сама. А може, все просто… Просто заспівати їй колискову. Колискову для дорослої доньки… А це допоможе? Може й так. Принаймні, не зашколить. Ото Галинка здивується.