Прийшла зі школи і до баби.

– Бабо, мені потрібні гроші.

– Мені також.

– Я серйозно. Мені дуже потрібні гроші. Доларів так 100.

– Ого! Нічого собі! Ну й апетит у тебе. А звідки ж у мене такі гроші?

– Ви маєте, маєте. Не кажіть, що нема. Вам мама переводить.

– То не мої гроші. То мамині. Вона їх тяжко заробляє. І так забагато тобі на триньки дає.

– Мамині гроші – то і мої.

– Якщо й  твої, то не на триньки.

– Це не на триньки. Бабо, ну дайте мені 100 доларів.

– То може ти ще й скажеш, для чого тобі?

Марія заплакала.

– Того я сказати не можу.

– То що ж це за така таємниця?

– Ну… Не можу.

– Ти не голодна, одягнутися маєш у що. Всякі мальовидла і брязкальця собі купєш. Що ще?

Дівчина плакала і мовчала. Це було її перше справжнє горе. Вона розгубилася і не знала, що з ним робити. У старої закралася якась недобра підозра. Згадала баба, як вона колись збирала копійку до копійки, щоб було дитині на хліб.

 

Переплакала, перенервувала, та щось треба було робити. Заспокоїлась і стала думати.

«Так… Найперше це гроші. Баба не дала. Я знала, що вона не дасть. Мушу взяти сама. 100 доларів, думаю, буде нормально. Чекай, стра скнаро. Гроші є, і я їх дістану. Мушу дістати. У баби є карочка. Я знаю, що є. Треба її знайти. І код. Без кода нічого не вийде. Він у неї записаний. В пам’яті баба його не тримає. Треба поритися в бабиній шафі. Там у старій сумочці баба тримає всі свої папери. Але треба вичекати, щоб баби вдома не було».

Нрешті! Баба пішла до церкви. Це надовго. Тепер можна було й поритися. Часу мала досить.

– Так і є. Карточка. Доларова. І код. Так… Злодійство? Так яке ж це злодійство? Це гроші моєї мами. Та й беру я їх, бо мені треба. Конче треба. Кен, звичайно, свиня. Міг би якось… Поберегтися. Та що вже тепер?

 

Сива лікарка з жалем дивилася на Марійку, на те дурне дівчисько, що так необачно скочило в халепу. Прийшла тепер. Роби їй аборт! Ні досвіду, ні того, що мають знати дівчатка її віку. Ніхто з ними не працює, нічого їх не вчить. Прикро. А прагнемо ж до Європи. І гроші принесла. Мама десь на заробітках поневіряється, а донька тут… Здоров’я своє нівечить. За зароблені матір’ю гроші. Сидить тепер. Чероніє. Чекає вироку лікарки.

– А ти знаєш, наскільки це небезпечно?

– Знаю.

– А ти знаєш, що потім ти можеш ніколи не мати дітей?

– Знаю.

– І все-таки… Не можу я тебе взяти. Це відповідальність. Зрештою, це кримінал. Нехай прийде хтось з дорослих. Мама чи хто там.

– Мама в Італії.

– З кимось же ти живеш?

– З бабою.

– То нехай прийде твоя бабуся.

– Ні. Тільки не те. Ну зробіть мені. Я ж маю гроші.

І заплакала по-дитячому гірко, розтираючи сльози і свою косметику.

– Вмийся і не плач. Не в грошах справа. Справа в тобі, в твоєму здоов’ї. Не можу я. Розумієш? Не можу без дорослих. Ти неповнолітня. Офіційно ляжеш в лікарню, зроблять тобі все як слід, відлежишся – та й по всьому.

– Ні. Не можу я так. Тоді всі будуть знати. А я ще вчуся.

– В школі вчишся?

– Так.

– Зарано ти… Та що вже? Чомусь мама тобі того не пояснила. Ось вони, наші заробітки, по наших дітях б’ють… Послухай, то може вам з тим хлопцем поженитися? Ранувато, та коли вже так вийшло… Ви ж, певно, любитися?

– Ні, ми не любимося.

– Тоді я нічого не розумію.

«І чого та лікарка копирсається у чужому бруді? – думала Марійка. – Правда й те, що професія у неї така… Неделікатна – комусь заглядати в… Зате прибуткова. І все ж… Треба було йти до молодої. Може б зрозуміла. Хоч у неї досвіду менше, зате співчуття більше».

Дівчина пішла, а лікарка все думала та й думала.

«Я вчинила правильно. Це однозначно. Але ж скільки тепер шахраїв всяких. Медиків, не зовсім медиків і зовсім не медиків. Тільки й чекають на таких дівчаток. І своя реклама у них працює. Хтось їй неодмінно нарадить такого «лікаря». А той… А ще, коли побачить доларову купюру… І зробить їй. В антисанітарних умовах. Ще добре, коли на обідньому столі. Знаю таких. А може й у сараї на ящиках… Аж страшно. І не знаєш, що краще: чи зробити, чи відмовитися і кинути її прямісінько в руки шахраїв. А дорослі нічого не знають. І я не знаю: де вона живе, в якій школі вчиться. Я й не спитала. Та вона б і не сказала».

Була неуважна. Не могла дочекатися, коли вже нарешті закінчиться її такий довгий робочий день.