З деякого часу Марія, чи пак Анжела, засумувала. Зблідла, втратила апетит, її тягнуло на блювоту. Стара Параска дивилася на неї тривожно, бо розуміла, до чого воно йдеться. Дав би Бог, щоб вона помилилася. З розпитами не лізла – однак не скаже. В школу дівчина майже не ходила. Додому приходила вчителька, жалілася на неї.

– Здібна дівчина. Могла б вчитися – ось що образливо. Не хоче.

– Нічого не можу зробити, – розводила руками баба Параска.

– І просила вже її, і сварила – не помагає. Мати не вдома, а мене вона не слухається.

Вчителька скрушно хитала головою. Вона була молода і гарна. Байдужість ще не поселилася в її серці, не засмокатала її.

– Я також пробувала з нею говорити. Нагрубила мені, сказала, що не моє це діло, та й пішла. Боюся, що гульки  та мамині гроші не доведуть її до добра.

Поговорили так та й розійшлися. Ні до якого висновку не дійшли.

А що Маруся? А Маруся радилася зі своєю найкращою товаришкою по гульках Тамарою. Тамара не була аж надто добра. Скорше суперниця чи конкурентка. Вона заздрила Марусі, бо в неї були кращі одяганки. Та й гроші водилися. На тому й базувалася їхня дружба. Та інших подруг у Марусі не було. То мусила радтися з Тамарою. Будь-кому таке не довіриш. Тамара, правда, до школи ходила без пропусків і таки вчилася. Батька боялася. Він у неї строгий був. Маруся до них додому навіть не заходила. Тамарин батько забороняв доньці дружити з Марією.

– Шалава, – казав він. – Така дружба ні до чого доброго не доведе.

Дівчата однак зустрічалися. Разом ходили на дискотеки та на пікніки. Часто Тамара випрошувала у Марусі поности якісь модні одяганки. Маруся давала, не була скупа. А чого ж ? У неї від того манаття вже шафи не зачинялися. Отака дружба. Та чи й дружба? А сьогодні вони мали зустрітися. Заради тієї зустрічі Маруся й до школи прийшла. З мукою відсиділа уроки. Всі вчителі шпетили її, що не вчиться, що  в школу не ходить. Опустила голову і все терпіла. Не мала сили навіть огризатися. Чекала перерви і  чимдуж бігла до туалету – її тошнило.

Нарешті! Нарешті останній урок. Тепер треба виловити Тамару, щоб не гайнула з ким іншим. Бо Тамарі що? Вона до школи ходить, не те, що Анжела.

– Томо, – покликала. Та неохоче зупинилася. Чому неохоче? Бо новий хлопець намітився. Таки ж з однокласників. Він збирався провести Тамару додому, а тут…

– Ну… Привіт. Ти щось хотіла?

– Та… Хотіла. Поговорити треба.

– Бачиш… Я сьогодні… Та давай вже.

Вони звернули у шкільний сад.

– Що там у тебе?

– Та… Нічого доброго. Я залетіла.

– Як залетіла?

– Ти що, не знаєш, як залітають?

– Ой-ой-ой! Ти що, ніякими засобами не користуєшся?

– Користуюся. Так вийшло. Непередбачувано. Не встереглася.

– І що тепер?

– Не знаю. Треба йти робити.

– Бабки треба. Маєш?

– В тому то й лихо, що не маю. Мама вже давно не висилає.

– У бабки попроси.

– Не дасть.

– А ти що, просити не вмієш?

– Вмію. Але ми з бабкою в таких стосунках, що… Словом, не дуже. Не дасть вона. А ти не маєш, щоб позичити? Я б віддала. Мама ж висилає мені справно. Ти знаєш. Просо зараз чомусь затрималася.

– Ні, я не маю. Це ж, певно, чимало треба. Ти ж ще неповнолітня. Ще ж треба знайти. Хто візьметься.

– Що ж робити? Я нікого не знаю.

– Скажуь з батьками прийти.

– Невже ще й таке?

– Аякже. Вони бояться.

– Марія заплакала.

– Тихо. Не плач. Вчителі ще не порозходились. Ще хто побачить. Скажи… А від кого ти… Залетіла?

– Та… Від Кена.

– Від Кена? То нехай бабки дає.

– Ага! Дасть! Якби й мав, то не дав би. Та він і не має. Де б він їх взяв? Він дівчині ніколи морозива не купить.

– То навіщо з таким?.. А ставить з себе такого, що море йому по коліна.

– Так це ж ставить. А насправді… Нема тепер нормальних хлопців.

– А він знає?

– Знає. Казала йому.

– І що?

– Нічого. Зрадів. Давай, каже, на дачу поїдемо. Тепер тобі можна наповну… От що йому головне. Де вже там, щоб подумати про мене.

– Кен свиня. Нема, щоб подумати, як тобі  з того вийти. Щось порадити.

– Хлопці всі такі.

– Ні, мій не такий.

– Такий самісінький. Як прийдеться, то й побачиш.

– Ти  що! Виплюнь те слово.

Товаришка сплюнула.

– Це ми, дурні, їм віримо, а вони… От якби у мене брати були, щоб Кену боки нам’яли, тоді інша річ. А так… Ходить, пишається. Он, мовляв, який я. Дурна, що йому сказала.

– І як тебе угараздило? Та ще з ким! З Кеном!

– А чого? Він гарний.

– Що з того, що гарний? Він вже майже всіх наших дівчат перетрахав.

– І тебе?

– Ні, я не захотіла.

– Брешеш. З Кеном? Не захотіла?

– Уяви собі. Я не люблю таких, що з усіма. Ну, пішли додому. Мої хвилюватися будуть. У мене батько знаєш який.

– Тільки, Томо, ти нікому.

– Ясна річ, що нікому.

– Я  думала, що ти мені щось порадиш. А ти…

– Я не знаю. Самій, слава Богу, не додоводилося. І питати ні в кого не хочу. Подумають, що мені. Я ще не робила. Кажуть, що це дуже страшно. І боляче.

– А хто каже?

– Нелька. Вона нібито робила. Але не надумайся у неї питатися. Язик має, як помело. Вся школа буде знати. Мусиш у баби гроші просити.

– Не дасть. Я їй недавно нахамила.

– Нащо ж ти?

– А-а, набридли ї нотації – і мене занесло. А коли мене заносить, то я стриму не маю.

– Тоді я не знаю. Доведеться їй розказати.

– Ти що! Вона мене з дому вижене. А як мамі розкаже, то взагалі буде гаплик.

– Кажуть, що після першого аборту може потім і дітей не бути.

– Чорт з ними, з тими дітьми. Нафіга вони здалися? Морока одна. Мені б зараз вийти з того.

– Це ти зараз так кажеш: нафіга ті діти. А потім, коли заміж вийдеш, захочеться дитини. Та й чоловік…

– Перестань. Зараз не про те.

– Ну… Пішли.