З давніх-давен так було: хтось вірив у сни і сновидіння і запевняв, що всі сни збуваються, а хтось не вірив, і тому, що б не снилося, чи добрий сон, чи поганий, нічого не ставалося. А коли щось і ставалося, то такі люди ніяк не пов’язували це зі сном.

• Що має бути, те і буде, – казали. Або..
• Дурний спить – дурне й снить.

А що наука? А в ті часи наука казала те, що треба було казати.

• Це забобони, – вчили дітей і одні других. А самі… Потай купували «сонники» і вичитували з них, що мало бути, коли сон якийсь присниться.

Ганна у сни не дуже вірила, «сонників» не купувала.

• У кожної людини свої сни і свої «сонники». Один і той самий сон комусь сниться на добре, а іншому на щось зле. Я не дуже дослухаюся до снів, – казала Ганна, – але знаю: коли мені присниться змія, то у мене має бути якась велика біда: хвороба чи ще щось недобре.

Чоловік з неї сміявся і казав, що вона ще зовсім дівчисько, якщо вірить у такі дурниці.

• А тобі часом змія не снилася, коли ти за мене заміж виходила?
• Не снилася.
• Добре хоч так.

Вони недавно побралися і жили тепер у Житомирі, у тихому спокійному місці. Тут жила мати Ганни, її молодша сестра Оля і вони з чоловіком. Ганна і справді була схожа на дівчинку, ще не встигла набрати ні ваги, ні поважності. Її чоловік щойно тільки закінчив військове училище і чекав призначення на роботу. Ганна вірила у свою щасливу зорю, бо інакше і бути не могло.

І от… Їй приснилася змія. Вона обвила її всю, а зміїне жало було навпроти Ганниного обличчя. Змія сичала, а маленькі її очиці свердлили Ганну буравчиками. Змія навіть щось казала, але Ганна так злякалася, що й недослухалася до її слів. Ганна закричала – аж чоловік кинувся.

• Ти чого? Що сталося?
• Змія.

Ганна вся тремтіла, була в холодному поту.

• Яка змія? Де?
• Тут… Була…
• А-а, це тобі, певно, приснилося.
• Вона обвила мене і збиралася вжалити.
• Заспокойся. Нема ніякої змії. Це тобі приснилося. Лягай. Ніч. Спати хочеться.
• Не ляжу. Вона десь тут… Ховається…
• Ти, як маленька. Ти ж бачиш, нема тут ніякої змії.
• Не бачу. Вона десь тут. Як тільки я засну… Вставай.

Вони перетрясли все ліжко, заглянули під меблі. Ясна річ, ніякої змії не було. Це був сон. Ганна лягла, але до ранку вже не спала.

Вранці сказала чоловікові:

• Буде якась біда. І то велика.
• Яка біда?
• Не знаю. Але щось дуже жахітне.
• Ти сама на себе ту біду накликаєш.
• Ні, то не я накликаю. То змія накликає.
• Не думай про те – і нічого не буде.
• Якби ж то так…
• А тут і мати увійшла, якась наполохана, аж на лиці змінилася.
• Ти знаєш, Ганно… Гроші пропали.
• Які гроші?
• Ті, що я за корову взяла. Ти ж знаєш, я корову продала. Вчора! Вчора я поклала ті гроші на веранді на підвіконні. Зав’язані в хустинку. Всі, як були! І не сховала! Бодай мене вже краще у яму сховали!

Та й зайшлася плачем. Ганна і Віктор дивилися на неї і не знали, що їй на те сказати, як її розрадити. Наплакавшись, витерлася фартушком і несподівано прорекла:

• То ти, Ганно, взяла ті гроші.
• Я? Гроші? Мамо!
• Не відпирайся. Ти, ти їх взяла.
• Мамо, я ж їх і не бачила.
• Бачила чи не бачила, а взяла їх ти. Більше нікому. Бог тебе за те скарає, бо то тяжка праця.

Ганна спершу ошелешено дивилась на матір, а потім розплакалася тяжко, навзрид.

• Мамо, чи ж я не ваша дочка? За що ж ви мене так?
• Вставай. Будеш присягати перед образом на Євангелії. Якщо присягнеш ложно, то знай, що рід твій буде проклятий аж до сьомого покоління. Тільки через сім поколінь прокляття зніметься.
• Мамо!
• Що? Страшно? Вставай, вставай. Сльозами не відбудешся. Я твоїм сльозам не вірю. Ти злодійка! І за те відповісиш перед Богом.

Заплакану і розтріпану Ганну мати потягнула у світлицю, зняла образ, поклала Євангіліє.

• Вставай на коліна. Поклади руки на Євангеліє і присягай.
• Присягаю, Господи, що я не брала тих грошей. А якщо я брешу, скарай мене тяжко. А ще… не карай мою матір. Прости її, Господи, що зводить на свою дочку таку страшну неправду.

Сказала ті слова та й впала, як нежива.

• Ну-ну. Знаю я твої штучки. Не поможе. Завтра вранці поїдемо до ворожки.
• До якої ворожки?
• А до такої, котра знає, хто вкрав мої гроші. Чого збіліла? Злякалася?
• Я не маю чого лякатися.

Встала і, хитаючись, пішла до себе в кімнату одягнутися, бо так і ходила в нічній сорочці і розпатлана, як тріля. Сестра Оля спала собі, солодко посміхалася у сні. Що ж то їй снилося? На неї мати і не подумала. Ще б пак! Оля була мамина улюблениця.

Одягнулася, сяк-так привела до порядку своє розкішне волосся, до косметики й не доторкнулася. Не до того. Не сіла б і до сніданку, та Віктор без неї… Він же тут чужий. А Оля… Ні про що не здогадуючись, щебетала ластівкою, дивуючись, чого це Ганна мовчить. Розказувала і вчорашнє, і позавчорашнє, ще б і завтрашнє могла розказати. Тільки чого це мовчить Ганна?

«Та… Може з Віктором посварилися. У жонатих таке буває. Он… навіть не намалювалася. Це вона даремно. Чоловік має бачити жінку завжди гарною. Чи коли заміж вийдеш, тоді вже однаково? Не може такого бути».

А Віктор умовляв Ганну, аби хоч щось з’їла.

• Не можу я. Розумієш? Не можу.
• Але ж ти не сама. Дитина ж. Воно ж потребує.
• Нехай мені вибачає. Якось потім.

Насправді ж Ганна думала своє.

«Ні, Оля теж тих грошей не брала. Ну не могла вона їх взяти. Хто ж тоді взяв ті трикляті гроші? Нікого чужого не було. Ну хто ж?..»

Вона не слухала щебетання сестри.

• Ти, Ганно, зовсім мене не слухаєш.
• Не слухаю, Олю.
• А чому? Тобі не цікаво?
• Цікаво. Але… Я зле себе почуваю.
• Ой! А може ти вагітна? Кажуть, що з вагітними таке буває. Ой! Це в нас буде лялька!
• Перестань, Олю. Нікого в нас не буде. Поки що.