Лелека

Лелека

Такої осені Марія не пам’ятала. То була незвичайна осінь: тепла, лагідна і така кольорова, що аж очі вбирала. Різнобарвне листя встеляло подвір’я, і не хотілося його згортати. Треба було, але не хотілося – нехай ще полежить. Срібне павутиння чіплялося на тин, на дерева, на хату. Маленький хробачок кудись мандрував на павутинці. Вітрець ніс його разом з павутинкою. Тільки клен чомусь був сумний. Дуже йому не хотілося скидати листя.

  • Нічого не зробиш, друже, – казала йому Марія. – осінь. А там і зима прийде. Одна лишень надія серденько зігріває: після зими настане весна – і ти оживеш, замаєш зеленим листом. Та це буде колись… я теж буду чекати весну. Бо весною повернуться з вирію лелеки. А це так важливо, щоб вони повернулися.

Клен закивав верховіттям. Він все зрозумів. Марія сиділа надворі біля столика і вишивала. Їй все це хотілося вишити: і осінь, і того зажуреного клена, і того лелеку, що недавно відлетів у вирій. Власне, того лелеку Марія вже вишила. І не самого, а в парі. Вона подарувала йому пару. А насправді він був один. От якби Марія стала лелечихою, вона була б йому за пару. А так… він самотній, як і вона. Теж самотня. Тільки що у вирій не летить… вишитий лелека – то гарна картина. Всім подобається. І їй теж. Але Марія ще його вишиє. Уже самотнього. З сумними розумними очима. Вона б намалювала його. Та Бог не  дав їй таланту художника. Що ж, вона вишиє. А зараз Марія вишиває собі ще одну вишиванку. Вже котру за ліком, вона й не знає.

  • Ти, Маріє, як дівка. Кожного разу нова вишиванка. Скільки їх у тебе?
  • Не знаю. Не лічила.

Маріїна сусідка Леся сиділа поряд і все дивилася та й дивилася, як Марія вишиває.

  • А що дівка? Дівці не треба прибиратися. Вона й так гарна, бо молода. А старому треба прибиратися. Щоб старість не потворила людину.
  • Ти продавала б їх. Все була б якась користь.
  • Не можу продавати. Шкода. Подарувати можу, а продати – ні. У мене якось іноземні туристи мого лелеку хотіли купити. Я вже не знаю, хто їх до мене спровадив. За мого лелеку доляри давали. Не продала. Казали, аби я свою ціну назначила. Готові були заплатити.
  • Не продається, – кажу. – досить того, що він у вирій літає. А жити буде тут. Тут його дім.

Туристи знизували плечима. Вони мене не розуміли. Тільки одна старенька жінка родом з України заплакала раптом і обняла мене. Я подарувала їй вишиванку. Вона хотіла мені заплатити, та  я грошей не взяла. Так і поїхала моя вишиванка за кордон. А лелека тут зостався. Нехай живе у мене. Я завжди його з нетерпінням чекаю, коли він вже прилетить. Ти не повіриш, але я молюся, щоб він щасливо прилетів. Може це й гріх – за птаха молитися. Напевно, що гріх. Але я молюся.

Леся любила сюди приходити. Завжди дивилася на Марію з подивом та захопленням. Вона сама в житті була приземлена, часто й не розуміла Марію, та любила її слухати, і щось таке прокидалося в ній, чого вона й сам не могла зрозуміти.

  • Ти, Маріє, так любиш все довкіл, – дивувалася. – це в тобі, Маріє, від Бога.
  • Не знаю, – зітхала Марія. – а може й не від Бога, а від людей. І від тебе, Лесю, щось є.
  • Від мене?
  • Аякже.
  • А що ж від мене?
  • Ось тут вишита твоя пісня.
  • А хіба пісню можна вишити?
  • Можна, Лесю. А ось тут… бачиш? Твоя сльоза. А ще… ти дивишся на світ… ти й сама ще того не розумієш, але ти дивишся на світ не так, як усі, а майже так, як я. От і виходить… що і від тебе є щось у моєму вишитті.
  • Ти осінь дуже любиш. Правда?
  • Правда, Лесю. Я б її ще більше любила, якби восени лелеки у вирій не відлітали.
  • Так вже повелося.
  • Знаю, що повелося. Але сумно.
  • Я все хочу у тебе спитати, але ніяк не зважуся. Чому ти заміж так і не вийшла?
  • Так і не вийшла…
  • Тебе сватали уже, так би мовити, у зрілому віці. І цілком пристойні чоловіки.
  • А я не вийшла. То давня історія. Та вже розкажу. Лежить у мене в скрині вишита сорочка. Чоловіча. Я вишила її своєму хлопцеві. А подарувати не встигла. Пішов мій милий у повстанчу армію. І загинув. Я так і не знаю, де його могила. Якби знала, то віднесла б йому ту вишиту сорочку. А так… лежить та сорочка у мене в скрині і ні про кого іншого думати мені не дає.
  • Але ж пройшло стільки років.
  • Що ж, роки назад не повернеш. А сорочка лежить. Так і не подарована. Вишиття не зблякло. Як живе… а знаєш… інколи мені здається, що той лелека… що може то його душа обернулася птахом. Може ж таке бути? А зрештою, ми й не знаємо, як може бути, а як не може. Але ж … як той лелека дивиться на мене. Його очі розумні і сумні. Він наче зі мною розмовляє. А я чекаю, коли він повернеться з вирію. А коли не повернеться, то це буде мені знак, що і мені пора вже летіти у вирій.
  • Ну як можна себе так прив’язувати до птаха!
  • Кожна людина до чогось себе прив’язує. Хтось до дітей та внуків, хтось до скарбів, а я до лелеки.

Осіннє сонце хилилося до вечора, ставало прохолодніше. Час було йти до хати.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

5 + six =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.