Кава по-львівськи
У вихідний день Аркадій Петрович чепурив себе, як міг, одягав білу сорочку і темний костюм, купував квіти, у будь-яку пору року, фрукти і тістечка чи торт і йшов за маршрутом, який знав на пам’ять, бо ходив тим маршрутом не роками, а десятиріччями. Елегантний статечний дідусь, на якого приємно було глянути. Так і хотілося сказати, дивлячись на нього:
– Дивіться-но, і старість може бути симпатичною. Було щось в ньому таке… Від мудрості і від осені.
Підіймався на другий поверх, стояв якусь хвилину, відпочивав і віддихувався, а вже потім тиснув на кнопку дзвінка. Дзвінок лунав радісно і задирикувато. За дверима чулися легкі кроки. Йому відчиняла моложава жінка в легкій ошатній сукні. На таку жінку якось ніяково було сказати «бабуся».
– Доброго ранку, Вірусю!
І цілував їй руку. Вона, розпашіла і приголомшена, завжди, наче вперше, запрошувала свого гостя до чепурної оселі, такої тісної і такої затишної. Все так самісінько, як було десять, двадцять, тридцять, а може й більше років тому. Нічого в їхньому етикеті не змінилося. Змінилися хібащо вони самі. Але того краще не помічати. Так спокійніше. Бо однак тут нічого змінити не можна.
– Моє шанування., Віруню.
– Ах, Аркашо, які розкішні гербери. Ти знаєш, як я їх люблю. Дякую.
– Я так думаю, що кожна квітка має свою принаду, як кожна жінка.
– Невже кожна? – Усміх і ледь помітна тінь кокетства, молодого і невдаваного.
– Ну, ти, Віруню, поза конкуренцією. Скільки дивлюсь на тебе, стільки й помічаю в тобі щось нове і незрівняне.
– Хібащо нові зморщки.
– Не вигадуй. Нема у тебе ніяких зморщок.
– Лестиш мені?
Спитала так собі, аби спитати, бо ті лестощі були їй до душі. Вона мліла від них, як від чарівного дурманного зілля, і ставала ще кращою, розвесненою.
– Роздягнися, Аркашо, бо таки спекотно.
– День – як золото.
Аркадій Петрович роздягнувся і повісив піджак на спинку стільця.
– Ах, як дурманно пахне кава. Її аромат ніби той самий, а ніби кожного разу новий.
Квіти стояли у вазі на столі, помаранчі лежали на таці, а тістечка на кришталевім тарелі. Віра Миколаївна розливала каву, чорну, міцну та ароматну. Аркадій Петрович завжди казав, що його Віруня робить найсмачнішу в світі каву.
– Я насправді такої кави ніде не пив: ні в кав’ярні, ні в гостях.
– Ти знову лестиш мені, Аркадію, – сміялася Віра Миколаївна, і рум’янці на її лицях додавали їй молодечого блиску в очах. Бо кожну жінку, не залежно від віку, робить кращою чоловіче добре слово. Аркадій Петрович незмигно дивився на неї, дивився і зітхав. Головне те, що він якось не помічав її старості: ні зморщок, ні сивини. Він бачив її такою, якою вона була колись… Вони пили каву і розмовляли. Їм завжди було про що розмовляти. Телевізор не вмикали, наче його й не було зовсім.
– Віруню, а знаєш, що я надумав?
– А що, Аркашо, ти надумав? Знаю тільки, що це має бути щось гарне.
– Дуже гарне. Давай ми підемо з тобоюю в Стрийський парк. Там за нами лебеді засумували.
Віра Миколаївна сплескує руками і похапцем допиває свою каву.
– Ти не спіши, кохана. У нас з тобою часу достатньо. Погода гарна. Чого б не піти?
– Сто років не була в Стрийському парку. Це ти добре придумав. Якби знала, то хоч би волосся підфарбувала.
– Навіщо? Так тобі дуже личить. Знаєш, в тобі стільки шарму. Я інколи шкодую, що такий старий.
Обоє сміються по-змовницьки, наче вони знають те, чого не знає ніхто.
Диво брало: чому ті двоє статечних людей не живуть разом? Що завадило їм стати чоловіком і жінкою? Адже навіть для стороннього ока видно, з якою приязню і пошаною ставляться вони одне до одного. Про любов у такому віці говорити не прийнято. А, власне, чому не прийнято? Бо що таке любов? Це не конче палка пристрасть. А що тоді? А може це бажання подарувати коханій квіти? Чи піти з нею в Стрийський парк до лебедів?
– Це не любов, – скажете.
– А що тоді?
І йдуть по Львову двоє статечних людей, гарних, одухотворених, як легенда. Чомусь на них оглядаються люди. Чому? Щось у них таке є… Щось таке, що на них хочеться дивитися, як на гарну осінь…