Катерина Сававтівнаі не здивувалася, що донька повернулася.

– Я й не сумнівалася, що це станеться, але не думала, що так швидко. Я тоді дивилася на тебе… Ти так страдницьки все терпіла, що я подумала: будеш ще терпіти.

– Може б ще тягнула, та прийшов його ублюдок…

– Це який? Син?

– Так, син.

– І що?

– Та нічого. Пустила йому кров: розсікла брову товкачкою. Апотім собі подумала, що мені слушна нагода випала. От я й при ньому складалася, аби бачив, що я пофесорськх скарбів не забрала.

– Моя провина, дочко, пред тобою непрощенна.

– Нажаль, мамо, так. Але, якщо подумати, то я нічого не втратила. Навіть своєї невинності. Хіба що трохи сліз. Та то пусте. Бо що таке сльози?

Гірко засміялася.

– Правда, нічого й не надбала. Навіть весільну обручку сама собі купила.

Розкладали речі на свої місця. Виглядало, що все так і було, що не було ніякого заміжжя.

– Цікаво, чи прийде.

– Думаю, що так. Не хотіла б я ні його бачити, ні з ним говорити.

– Але ж наша квартира така, що й заховатися ніде. То вже поговори з ним. Чого тобі його боятися? Ти перед ним не завинила. Радше він перед тобою.

– Та й він переді мною не завинив. Хіба ж винен чоловік, що вже старий?

 

Іван Іванович прийшов через два дні. Певно, ще сподівався, що Віра повернеться. Зайшов якось несміливо, як школяр, що прошпетився.

– Вірусь, дєта, що трапилося? Я ніяк в толк не візьму. Все ж у нас добре було.

– Добре для кого?

– Ну… Я думав, що й для тебе не зле.

Віра засміялася.

– Певно, що не зле, дармова прачка, швачка, прибиральниця і доглядачка.

– Чекай, а як ти хотіла?

– Як я хотіла? Смішно про те говорити. А що я мала? Штамп у паспорті?

– Власне…

– Пане прфесоре, – не витримала Катерина Саватівна, – чи Ви знаєте, для чого люди женяться?

Іван Іванович почервонів.

– Знаєте. Бачу, що знаєте. А що мала від Вас Віра? Її обов’язки Ви добре накреслили. А свої?

– Ну знаєте! Це некоректно. Я поважна людина, і коли навіть щось не так, то це справа нас двох, а більше нічия.

– Ви вже мені вибачайте, але у мене поняття таке: якщо у поважної людини щось не так, тоді не треба женитися. От і все.

– Мамо, ну для чого ті пусті балачки? Все вирішено. Іване Івановичу, я дякую Вам за хліб, за сіль, що я, між іншим, купувала зі своєї стипендії. З розлученням тягнути не буду. Такщо можете когось підбирати собі на моє місце. У всьому винна я сама. Я і моя мама. Не треба було того затівати. А тепер що? Треба якось з того виходити. Я Вам бажаю щастя і злагоди. І все. Ваш син був присутній, як я збиралася. Він бачив, як я складалася. Вашого я нічого не взяла. Жодної дрібнички. Навіть весільні подарунки лишила, щоб не було зайвих спогадів.

– Тоді був Михайло? А чому ж він нічого не сказав?

– Мабуть, нічого було казати. Все. Будьте здорові.

Чутки розходяться швидко. Незабаром вже всі знали, що Іван Іванович і Віра розлулися. Вірині однокурсники й не дивувалися. Дивувалися тоді, як Віра заміж виходила. Може й судили поміж собою. Та у Віри ніхто ні про що не питав.