Кава по-львівськи

– Ну…

Знітився.

– Ви вже, певно, всі спектаклі подивилися, всі виставки обійшли. Віра це любить.

– Знаєте… Ні. Це і не цікаво, і накладно.

– Що нецікаво, я Вам не вірю, а що накладно… Вибачайте. З Вашою професорською зарплатою… Не те, що ми: копійки лічимо, щоб до наступної зарплати дотягнути.

– Ну, у нас так нема, але тринькати гроші наліво і направо – такого ми собі не дозволяємо.

– Ну, пане професоре! Але ж у Вас молода дружина. Не можна ж її тримати, як рабиню. Вона, мабуть, хотіла б, щоб люди її побачили. Пані професорова… У розкішній вечірній сукні, з коштовностями. Між іншм, воно б і тещі годилося якийсь призентик, хоч маленький. Так ведеться у нас на Галичині. Та вже що там! Про мене не йдеться. Йдеться про неї, молоду та гарну. Ану, донько, показуй свої обновки. Показуй, показуй. Похвалися матері, що там тобі накупив люблячий чоловік.

Віра знітилася, а Іван Іванович пружним кроком пройшов у сусідню кімнату, покликавши тещу за собою. Тут він розчахнув велику тридверну шафу, повну всякого жіночого мотлоху. З шафи пахнуло нафталіном так, що Катерина Саватівна аж відступила назад.

– Дивіться. Бачите? Стільки одягу. Я їй кажу: бери, одягай. А вона щось… Нічого з того не одягає.

– І добре робить, що не одягає. І я б не одягнула. Скільки років, пробачте, як нема Вашої дружини?

Іван Іванович зітхнув.

– Вже сімнадцять.

– А Вірі 23.

– То й що?

– А те, пане професоре, що все це вже давно з моди вийшло. Тепер так не ходять. Ваша донька такого не носила б,  хоч вона й старша за Віру.

– Так, старша.

Іван Іванович трохи розгубився.

– То що тепер з тим робити?

– Найперше зачинити шафу, бо я зараз знепритомнію від  того нафталіну. А міль…Нічого. Он гляньте, літає, адаптувалася.

Шафу зачинили. Повернулися до вітальні. Іван Іванович все ще не міг заспокоїтися.

– І що тепер з тим робити? – Повторив він своє глобальне питання.

– З чим? З одягом? Роздати бідним або  віддати комусь на село. Може там ще хтось собі щось вибере. Або просто викинути на смітник.

– Ну і слова у вас, Катерино Саватівно: «роздати», «віддати», «викинути». Моя дружина гарно одягалася. У неї був смак.

– Можливо. Власне, без сумніву. Просто зараз так не ходять. Смаки змінилися.

– Ну знаєте! Теперішні смаки…

– Про теперішні смаки ми з Вами можемо дискутувати, сперечатися, але ми тих смаків не змінемо. Світ не дослухається до наших суперечок.

– То може якось… Продати? Хоч щось… це ж які гроші були колись вкладені! Там же такий матеріал! Добротний, якісний. Тепер такого нема.

– От-от. Я й кажу, що тепер таке не носять. Продати! Це Ви добре придумали. Тільки хто продавати буде? Віруню, ти часом не хочеш продавати манелі пані професорової?

– Хіба на кафедрі Івана Івановича. Може хто злакомиться.

– Ви вже цілком з мене посміх зробили, – Нарешті образився пан професор.

– Ви самі з себе посміх робите, – не змовчала Катерина Саватівна.

– Де ж таки! Запропонувати молодій жінці носити  такі речі. Та вже облишимо. Давайте поговоримо про щось інше. Хоча… Не знаєш, про що з вами і говорити. В кіно ви не ходите, в театр також.

– То виходить, що ми для Вашого товариства нецікаві.

– Щось в тому є.

– Мамо, ну досить вже. Ви, пане професоре, на мою маму не  ображайтесь. Це її улюблений коник – посперечатися.

– Та я не ображаюся, але…

Нарешті і на Віру звів погляд її чоловік.

– Вірусь, дєта, що там у нас з обідом?

– Обід готовий.

– То давай скорше. Бо я такий глодний, що і вола з’їв би.

– Вола за стипендію не купиш.

– Ну, ну, дєта. Не треба наші господарські справи виносити на загал.

– А то не загал. То, між іншим, моя мама.

Та й пішла на кухню.

– Я просто вчу її, щоб вона жила економніше.

– Це вона вміє. В розкоші не жила. Бачу, що й не буде.

– А готує вона смачно. Ясна річ, то Ви її навчили.

– Ні, сама навчилася.

На столі вже парував борщ, збуджували апетит якісь оригінальні салати.

– Може, вино відкриємо?

– Ммм! У нас, розумієш, тільки колекційні.

– Не треба, Віруню. Наступного разу я з собою принесу. А борщу твого я скуштую. Давно не їла. А Вам, пане професоре, не завадило б трохи сісти на дієту. Худнути треба.

– Всі мені це радять. А я не можу. Єдине моє слабке місце – смачно поїсти.

Катерина Саватівна засміялася.

– Якщо це єдине Ваше слабке місце, то…

– Це я так, для гумору сказав.

– А котлети у тебе, донько, знамениті, – хвалила Віру мати.

– Хоч Ви мене похваліть, бо більше нікому.

– Хвалив, хвалив чоловік. Перехвалити боїться.

Подякувала мати за обід та й зібралася вже йти.

– Щож, донько… Не цурайся матері, заходь. І Ви, пане професоре, заходьте.

У Віри повні очі сліз. Мала жаль на матір, що завдала її у таку тяжку неволю. Десь Катерина Саватівна розуміла той доньчин жаль. Та що тепер?..

– Зоставайтеся здорові, – кинула з порога. – Тепер буду чекати онуків.

– То, мамо, хіба лелека принесе.

– То хіба лелеки у нас перевелися?

Та й підморгнула доньці. Віра не сприйняла материного сумного жарту. Вона мовчки провела матір, зачинила двері та й пішла на кухню до своєї одвічної роботи.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

18 − fifteen =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.