Минали роки. Закінчила навчання. Та роботи за фахом не знайшла. А може не дуже й шукала. Та й пішла працювати на взуттєву фабрику я к звичайна робітниця. А що? Робота – як робота. Ніхто й не знав, що має вищу освіту. Тут між людьми якось легше було заховатия від свого смутку, від самої себе і від своєї покривдженої долі. От тільки чоловіки набридали. Грубі, примітивні, часто на підпитку, як власну образу сприймали те, що вона ні з ким з них не хоче зустрічатися, ні серйозно, ні на добрий вечір.
– Кирпу гне, – судили між собо.
– І чого? Що гарна, – то правда, але ж таких багато.
– Ну не скажи. Таких, як вона, не так вже багато. Є у неї щось таке… І сам не знаю…
– Не принцеса, щоб так кирпу гнути.
– Ні, хлопці, я б на такій женився.
– Той женися. А хто тобі має що до розказу?
– За мене вона не піде.
– Чому не піде? На рило ти вдався, і заробляєш добре.
– П’ю забагато. Ото моя біда. І про те всі знають.
– Овва! А хто не п’є? Всі п’ють. А як інакше? Що то за хлоп, що не п’є? А ще , як не курить? То від нього цапом смердить.
– Нехай вже краще цапом смердить. Ні, хлопці, треба зав’язувати.
– І дурний. Із-за баби?
– Не кажіть так. Дівчина вона.
Чоловіки регочуть.
– А звідки ти знаєш, що вона дівчина? Ти що її бадав?
– А тут і бадати не треба. Глянув на неї – і видно.
– Ти, Андрюхо, просто ще дуже молодий. Ти ще не знаєш жіночу породу. О, то плем’я таке, що… Ти у бувалих спитай. Спитай хоч би в Омеляна. Він тобі розкаже. Той знає.
Регіт, шарварок. Андрій стояв, зашарівся, як дівчина. Вже й нерадий був, що встряв у ту розмову.
– Хлопці, а може та Андрієва краля інженера хоче?
– Може й хоче. Та інженери таких не беруть.
– Чого там не беруть? І таких, і гірших. Не з Марса ж вони собі коханок виписують. Щоб за жінку, том може й ні, а на «добрий вечір»…
Але тут розмову довелося обірвати, бо до гурту підійшов начальник зміни.
– Що, хлопці, так весело?
– Та хіба ж то зле, Ігоре Семеновичу?
– Ні, не зле. Зле тільки пити в робочий час і над кимось сміятися.
– А чому зле? Якщо людина того вартує…
– Людина ніколи того не вартує. Завжди треба пам’ятати, що їй болить. Знаю, хлопці, бо і наді мною колись сміялися
– Над Вами?
– А так, щоб ви знали. І мені боліло, ах, як боліло. Просто я сильним виявився і не зламався. А міг.
– Ні, Ігоре Семеновичу. Ми про жінок.
– І про жінок не треба лихословити. Щоб ми без них робили? Вони нас терплять. І наші п’янки, і нашу грубість. Такщо і над жінками не треба сміятися.
– То виходить, що взагалі сміятися не треба. І що це тоді за жтиття буде?
– ,Ну чому ж? Треба сміятися. Над собою, скажімо. То найкраще.
Тай пішов по своїх справах. А хлопці пхнюпилися.
– Той Ігор завжди так. Все переведе.
– Цілу лекцію прочитав.
– І чого він нас постійно виховує? Ми ж не пацани.
– Лінія у нього така. Парторг.
– То нехай членів кпрс виховує. А ми тут до чого?
– Ага! Коли ж вони не даються, щоб їх виховувати.
– А ми що?
-А нас можна.
– Ну, хлопці, досить шабашити. Пішли до роботи.
Якось Віра ішла по вулиці. Ішла, не роздивляючись довкіл, опустившиочі, як черниця. Аж раптом… щось пройняло її. Як обпекло. Погляд. Ці очі Віра колись вже бачила. Так, так, тоді на тій студентській вечірці. Ті очі довго ходили за нею, а потім зникли. А потім почалися Вірині біди. І от тепер… Знову… Чоловік йшов їй назустріч і посміхався. У нього були ті самі очі. Вона теж посміхалася. Він подав їй руку і тихо сказав:
– Віро… Привіт! Я – Аркадій.
А вона й не здивувалася. Імені його не знала, але очі… Ій здавалося, що вони вже давно знайомі. Власне, так воно й було. Просто… Розлучилися на якийсь час. Як же добре, що зустрілися.
– Я колись не смів. А тепер ось… Зважився. Нічого?
– Та… Нічого. Добре, що хоч тепер… Зважився. А, власне… На що зважився?
– Заговорити з тобою.
Посміхнулася самими кутиками уст.
– А хіба на те треба такої великої відваги?
– Ну… Для кого як. Послухай. То давай може підемо кудись. На каву чи що… На каву по-львівськи. Ніде я не пив такої смачної кави, як у Львові.
І незчулася, як запропонувала. І як це у неї так вийшло? Сама потім не могла збагнути.
– То навіщо кудись? До мене. Я тут недалеко живу.
– Я знаю. Не раз вистоював біля твого будинку.
– То чому ж не зайшов?
– Не знаю. Так чомусь…
– А таки треба було зайти. Стільки всяких прикрощів можна було б обминути. Та що вже про те?
– А ти розкажи.
– Не все відразу. Та розкажу, розкажу. Просто…Зараз ми будемо пити каву. Каву по-львівськи. Ми будемо насолоджуватися її ароматом. І все. І ніяких буднів. У нас свято. Ми зустрілися. Нарешті.
Віра сама себе не впізнавала. Звідки у неї така балакучість? Тільки тепер вона якось зрозуміла, що чекала його всі ті роки. Саме його і більше нікого.
– Ти почекай. Я зараз.
– Куди ти?
Не встигла спитати. Аркадій миттєво щез. Стояла приголомшена і роззиралася довкіл. Аркадій повернувся з квітами, цукерками, фруктами і шампанським.
– Ой, навіщо це ти?
– Будемо святкувати нашу зустріч.
Обоє були заскочені і щасливі, хоча й не знали, від чого. Просто були щасливі і все. Їм було гарно удвох.
Вони сиділи, тримаючись за руки, дивилися одне на одного і посміхалися. Їм здавалося, що вони ніколи не розлучалися. Хіба на дуже короткий час. На мить… Потім Аркадій притишено сказав:
– Віруню, я не знаю, чи треба ще щось говорити. Давай зійдемося з тобю навіки, на все життя. Будь моєю дружиною.
Віра спаленіла, а в її очах промайнув раптом чи біль, чи страх, чи смуток.
– Так відразу, Аркадію?
– А чого тягнути? Кращі роки минають. А потім що? Будемо згадувати про те, чого ми не зробили, не встигли, не змогли?.. Згадувати і шкодувати, як я тепер шкодую, що не заговорив з тобою тоді, на тій студентській вечірці.
– Ти ж мене зовсім не знаєш.
– Знаю. Знаю давно. Я вистраждав свою любов. І нарешті! Такої зустрічі могло й не бути. Аж страшно.
Віра помовчала, наче вагаючись. Потім зітхнула, витерла сльози, що раптом заблисли на очах, і тихо сказала:
– Ні, Аркадію, ні.
– Не розумію. Чому ні? Хіба ти?..
– Ні, Аркадію, не те. Зовсім не те. Я боюся буднів. Боюся, щоб ті будні не поглинули наше свято.
– Це якийсь нонсенс. Ти не можеш боятися буднів. Ти, котра стільки прежила. А я? Ти думаєш, я мало наметарився? Не розумію.
– І не зрозумієш ніколи. А головне те, що я тобі не зможу того пояснити. Давай не будемо більше про те. Ще кави?
– Будь ласка. У тебе вона надзвичайна. Справжня кава по-льівськи.
Спадали сутінки. Це було навіть добре. Та напівтемрява докидала якоїсь романтики. Трохи сумної, та все ж… Світла світити не хотілося. Так було краще. Пахла кава. Зовсім по-львівськи…