Аркадій вперше побачив Віру на студентській вечірці. Віра тоді вчилася на другому курсі філфаку, а він вже закінчував навчання в університеті. А далі куди? Не знав. Куди направлять. Віра народилася у Львові. У неї проблем не було, принаймні , з помешканням. Він приїхав сюди зі Східної України, з Краматорська. Так вже у нього склалося. Спершу йому було все якось не так. Не ті люди, не так одягаються, не так розмовляють, словом… А потім нічого, звик. Навіть не те. Аркадій просто заковася в те місто. І тепер, коли він закінчував навчання, йому вже навіть не хотілося б їхати з того чарівного міста. Особливо після того, коли побачив ту дівчину. Тоді він ще не знав, що вона корінна львів’янка і що звати її Віра. Найкраще в світі ім’я! Але спершу… Спершу він її побачив… Вона була в димовій сукні якогось невизначеного кольору. Сукня була наче й скромна, а разом з тим, наче якась незвичайна. Космічна чи що. Аркадій дивився на дівчину, не відводячи очей, дивився відверто, аж до непристойності. Дівчина спостерегла той погляд, здивовано стенула плечима, хотіла якось вихопитися з тих очей, але це їй не вдалося. Вона незадоволено, аж сердито насупила брови, а потім вдала, що нічого не сталося, бо таки й не сталося. Вона танцювала, сміялася, та час від часу скоса кидала погляд на того елегентного юнака. Він так і прикипів до неї очима, так і не випускав її з полону свого палючого погляду.
«А-а, нехай собі, – подумала Віра. – Робити йому нічого. Запросив би до танцю чи що. Сам не танцює і мене не запрошує. То чого прийшов?»
Та й спробувала забути про той прискіпливий погляд. Та це їй ніяк не вдавалося.
Аркадій наліво і направо розпитував про Віру, та ніхто нічого толком йому розказати не міг. Довідався тільки, що вчиться вона на другому курсі філфаку, а живе десь у центрі. Ні з ким не зустрічається.
«Це добре, що ні з ким, – думав собі. – Нічого, інопланетянко. Незабаром я все про тебе буду знати. Добре, що ми зустрілися. А то поїхав би зі Львова і не знав би, що ти тут живеш».
Незабаром Аркадій вже чекав Віру біля аудиторії після останньої пари. Вона випурхнула зі зграйкою дівчат, а він поплентався за нею, як той дурень, пропікаючи її очима, не кажучи й слова. Раз чи два оглянулася на нього, потім вже більше не оглядалася, а йшла собі, наче його й на світі не було.
З того часу він ходив за нею, як тінь, не кажучи їй ні слова.
– Якийсь дивак, – думала собі дівчина. Та нікому нічого не казала. А кому мала б казати? Та й що ?..
Вірина мати, Катерина Саватівна, за характером була деспотка. Вона сама виховувала свою доньку, і Віра мала слухатися її беззаперечно. А вона й слухалася. Вчилася, ніяких компаній не водила, хоч інколи їй так хотілося долучитися до гурту та й поїхати на озеро чи піти в ліс.
– Навіщо тобі те збіговисько? – Казала мати.
– Ну чому збіговисько? Дівчата і хлопці з мого курсу.
– Ти – інтелігентна дівчина. Пощо тобі водитися з усякими?
– Я інтелігентна? Така ж, як усі, не краща і не гірша за інших. Хіба тільки тим гірша, що у мене ні друзів, ні хлопця. В моєму віці…Так, мамо, я в дівках посивію.
– Не посивієш. А вік твій телячий.
– Однак, Ви, мамо, у такому віці вже мене мали.
– Бо дурна була. Хочу, щоб ти була мудріша. Ходить твоя доля за тобою назирці та й чекає, доки ти доростеш.
– А хіба я ще не доросла?
– Ну… Очевидно, ще ні. Долі видніше.
Дуже загадково говорила мама. Та Віра тоді ще над тим не задумувалась. Видно, ще час не прийшов задумуватись. А Аркадій що? Та нічого. Хмурнішав з кожним днем, бо незабаром державні екзамени, а там – поїде він за розподілом. Куди? Хто знає. Кудись поїде. Кудись пошлють. З Вірою він так і не поговорив. А що говорити? Ще, чого добрго, не повірить, подумає, що він просто хоче зостатися у Львові. Тепер Аркадій вже й шкодував, що вони зустрілися.
«Поглумилася доля з мене – та й усе. Поїду я, а там видно буде. Коли та дівчина мені судилася, то й буде моя. А коли ні…»
Не зміркував хлопець, що життя на місці не стоїть, що дівчата ростуть, ростуть та й виростають, стають на порі. А в тих дівчат є матері. То добре, що вони є. Алеж , якби вони так ревно не брали доньчину долю в свої руки.