Кава по-львівськи

Вже як Віра плакала, як голосила. Та мати була, як скрижаніла: її не могли розчулити доньчині сльози. Вона знала своє. Все було так, як колись. Класичний приклад в наші дні. Донька мусила слухатися матір і вийти за нелюба. В наш час таке зустрінеш нечасто, але ще подекуди трапляється. Інша дівчина посміялася б з такого та й зробила б матері на перекір. Інша так і зробила б. Тільки не Віра. Дівчина все життя звикла коритися матері.

Тим нелюбом був старий професор Іван Іванович, котрого мати давно вже намітила доньці в чоловіки. Той професор після смерті дружини чомусь ніяк не міг одружитися. Клеїлися до нього і студентки , і викладачки, молоді і сарші, та все було марно. Якось само по собі все відпадало, і ніхто толком нічого не міг пояснити. Сам він, здається, спокусити вже нікого не міг. Старий, огрядний, не дуже охайний (якби дружина, то прослідкувала б за його зовнішністю, а так…) могла спокусити хіба що велика професорська квартира в старому будинку з величезними вікнами і високою стелею. Або ще професорська зарплата, либонь, що немала. Правда, про нього поміж студентами пересмішки ходили, що він своїх коханок «тошнотиками», дешевими пиріжками з лівером., пригощав. Чи так насправді було, чи хтось таке видумав, але таке розказували. І за такого чоловіка Віра мала б вийти заміж. Тут не те, що заплачеш, а й розум до решти втратиш.

– Дурна ти, Вірко. Їй-Богу, дурна. Будеш мати квартиру, машину, коштовності, а грошей – неміряно. Професори мало не беруть. Це я вже знаю.

– Мамо, хіба ж я за гроші маю заміж виходити?

– Та Іван Іванович пристойний мужчина. Ну… Причепурити його трошки доведеться, прибрати. Хіба ж це важко? А потім просто слідкувати за ним щоденно – от і все.

Віра захлиналася слізьми.

– Та ж йому нянька потрібна, доглядачка, а не жінка.

– Що ти розумієш? Я стільки зусиль доклала, щоб все владнати, а ти ще й приндишся.

– А чому б, мамо, Вам за ньог оне вийти? Правда, і Ви для нього занадто молода і гарна, та всетаки…

– От що, донько, мені набридло слухати твої теревені. Або ти виходиш заміж за Івана Івановича, або я тебе знати не знаю. Війся собі куди знаєш. В моїй хаті більше тобі місця нема.

– А куди ж я маю віятися? В цій хаті і на мене щось відміряно.

– Бачиш, як заговорила! Розумна! На маминих харчах.

– Добре. То я кидаю університет і йду на роботу. Я роботи не боюся. А з хати Ви мене нікуди не виженете. Не маєте права.

– А-а, про права заговорила! А в матері є якісь права? Чи нема ніяких?

– Ви маєте право на своє життя. А на моє…

– Дякую тобі, донечко, що даєш мені право жити.

Але Віриного запалу вистачило не надовго. Потім її огорнула така байдужість, що їй було вже однаково. Потім вона того не могла пояснити навіть собі. Хоче мати, щоб Віра вийшла заміж? Що ж, вона вийде. За старого – то й за старого. Так може навіть краще: менше набридати буде. Віддасть себе в осоружне рабство на догоду матері. І вже більше не пручалася. Навіть мати була здивована такою переміною в доньчиній поведінці. Дивилася на Віру з якоюсь підозрою і недовірою: чи не затіває часом чого? Від неї всякого можна сподіватись. Та Віра нічого не затівала. Вона просто… Дала свою згоду на той осоружний шлюб і, наче замурувалася в своєму панцирі, ізолювавшись від людей, від матері, від своїх емоцій. Її питали – відповідала, не питали – мовчала. Вже й не плакала.

Оформили все дуже швидко. Від весілля Віра категорично відмовилася. Будо б нестерпно сидіти поруч з таким «молодим» на почесному місці. А «гірко»?

«Ні, Господи, ні! Обережи мене від такого глуму».

Наречений був дуже задоволений з практичного розуму своєї нареченої.

– І справді, навіщо ці видатки? Як правило, затрати ніколи не повертаються. Віруся розумно мислить.

Віриній матері таке не було до вподоби.

– Алеж Віра – дівчина. Весілля буває раз на віку. Незхай би попишалася у весільній сукні, як годиться. А які поважні гості були б на вашому весіллі.

– Мамо!

– Мовчу, мовчу. Це ваша справа.

І по недовгім часі Віра вже господарювала у великій занедбаній професорській квартирі. Доводила до блиску старий гарний паркет, який роками не знав дбайливих рук, а ще трясла професорськими лахами, дещо без жалю викидала на смітник. Віра скрізь наводила лад, до якого була привчена ще з малечку. Шила, мила, готувала смачні страви. Пан професор до всього прискіпливо придивлявся, та дуже дружину не захвалював. Мабуть , аби не зазанавалася.

Застрягла молода дружина у професорському безладі. І лекції закинула, і до матері не звідувалася. Не тягнуло. Мала на матір жаль.

Нарешті мати не витримала і сама прийшла провідати доньку. Не сумнівалася, що Віра живе у щасті і розкоші. Тому й не приходить. Може вона таки зрозуміла, як для неї мати постаралася.

Віра зустріла матір без посмішки. Змарніла, наче аж постаріла, снувала вона по великих апартаментах, і здавалося їй, що вона тут ніколи ладу не наведе.

– Ну, як ти тут? – Спитала. І, спостерігаючи за насурмоненим доньченим обличчям, не сподівалася на добру відповідь.

«Невже до неї ще не дійшло, яка вона тепер багата? Одна тільки кавртира чого варта. Ого, яка розкіш!»

– Як я?.. Навіть не домробітниця. Бо домробітниці зарплатню платять, а я за так працюю, як віл. Ніхто й не подякує. Щеб пак! Тепер це мої обов’язки. За що ж тут дякувати?

– Зате яку ти тепер маєш квартиру. Невже тебе це не тішить?

– Тішить, мамо. Дуже тішить. Тільки … Чи знаєте Ви, мамао, що тут приписаний і син, і дочка пана професора? Так що у випадку чогось… Мені тут буде місце під кватиркою. І то не знаю.

Катерина Саватівна аж за голову взялася.

– А старий про те навіть не заікнувся.

– А навіщо?

– А машина?

– На сина оформлена. Мене відразу попередили.

– А що ж маєш ти?

– Нічого. Штамп у паспороті. А ще… Як буду йти до гінеколога, то доведеться обручку скидати.

– Не розумію. Для чого ж він женивя?

– Як це для чого? Пан професор за штамп у паспорті має безкоштовну прачку, швачку, прибиральницю і доглядачку.

– Бідна моя дитина!

– Так, бідна. А чому бідна? Бо дурна.

І нарешті розплакалася. Аж тепер. Мати дивилася на неї, а в очах сояв жаль і провина.

– Чому ж не приходила стільки часу? Я вже аж запереживала.

-Не приходила, бо нічим було хвалитися. А перживати, мамо, треба було раніше. Ще тоді, коли Ви мене неволили заміж за діда виходити. А що тепер переживати?

– Я ж думала…

–  Добре, що я про те не думала: ні про квартиру, ні про маштну, ні про гроші. Була б тепер глибоко розчарована. А так… Ніяких несподіванок. Знала, на що йшла.

– Тепер ти на мене все життя жаль матимеш?

– А матиму. Хіба ж можна над рідною дитиною таке вчинити? Лютий ворог такого б не придумав.

– Я думала…

– Втопили Ви мене, мамо. Навіки втопили. Хоч би була нагулялася, як другі, а то…

– А купив хоч щось тобі за цей час?

– Ага, купив! Він каже, щоб я носила одяг його покійної дружини. Уявляєте? Мовляв, ціла шафа одягу. Не викидати ж. Ні, мамо. Подивлюся я ще трохи на те все та й піду звідси. Не витримаю. Та хіба ж я в Бога вже така найгірша?

Тепер плакали обидві. Отак сиділи та й плакали, гірко, по жіночому, як плакали жінки у всі віки.

– Тихо, мамо. Либонь, іде мій напасник, моє люте горе.

Ключ повернувся – і увійшов Іван Іванович, охайний, причепурений, випрасуваний і ще більше розповнілий. На кафедрі відразу зауважили, що пан професор відколи одружився, то так і змінився: не впізнати. Погладшав, помолодшав.

– О, у нас гості! Моє шанування!

– Мама – це не гість, – зауважила Катерина Саватівна. – Ви не приходите, Віра за мене забула – то я й прийшла.

– То добре, що прийшли. А то у нас на все часу бракує.

– Розумію. Медовий місяць. Найкращий час.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

one − 1 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.