Кава по-львівськи

А ще було таке, що, вочевидь, переповнило чашу терпіння Віри. Якось Іван Іванович затримався на засіданні кафедри. А тим часом у якійсь потребі зайшов його син Михайло. Високий, кремезний, одягнений зі смаком, він був старший за Віру. Тримав себе у формі і, мабуть, користувався авторитетом у жінок. Це відчувалося в кожному його русі, у білозубій награній усмішці. З Вірою у них до цього часу було хібащо кілька розмов ні про що. Віра, як завжди, поралася на кухні, не звертаючи на гостя ніякої уваги. Та й не гість він зрештою. Михайло вмостився на кухні та й незмигно і зацікавлено дивився на молоду мачоху. В його очах блиснуло щось таке, що змусило Віру відйти у дальший кут і бути на поготові.

– Та кидай те порання, – нарешті посміхнувся Михайло. – Встигнеш ще. Можна подумати, що у тебе черідка дітей.

Віра промовчала, тримаючись у своєму куті.

– Ходи сюди, квіточко. Сідай ближче та й поговоримо про життя, яке воно пакосне.

– Пакосне не життя, а люди, –  тихо сказала Віра.

– О, філософія, гідна дружини професора.

Блиснула з-під лоба розтривоженими очима: мовляв, чого тобі?

– Можеш мені каву запропонувати. Не відмовлюся. Обожнюю каву по-львівськи.

Зробила каву. Як служниця, а не як співбесідниця. Коли поставила каву, потягнувся до неї руками, притримав за рукав.

– Та сідай же біля мене. Чого ти боїшся? Ми ж родичі.

Та й засміявся, огидно, брутально. – А коли будеш… Лагідною, ще ріднішими станемо. З мене буде більше користі, ніж з мого  батька.

Крутнулася і знову відійшла в свій дальній кут, прикидаючи про всякий випадок, що вона може використати для свого захисту. О, багато чого. Ту висіло всяке кухняне начиння. Нехай тільки поткнеться. Михайло дивився на неї, як роздратований хижий звір.

– То може б щось до кави налила своєму пасинкові?

– Напитками відає твій батько. А я хіба можу запропонувати тобі канапку або нагодувати тебе обідом.

Михайло продовжував брутально посміхатися.

– Вдаєш із себе вірну дружину? Переді мною не треба. Я не вірю, що той старий пердун, тобто мій батько, ще щось може. Признайся чесно: правда ж з нього тільки порох сипеться? Зі студентами забавляєшся? Ну скажи чесно. Я тебе не продам. То ж хіба я гірший за тих шмаркачів?

– Хамло ти. От що я тобі скажу.

– Кажи що хочеш. Це не має значення.

Михайло рушив до неї. Віра дивилася на нього з ненавистю, але, засліплений пристрастю, чоловік того не помітив. Він наближався, будучи певним в собі, весь у чоловічій силі, вірив у те, що все має йому коритися. Інакше і бути не могло.

«Це вона тільки вдає, – думав Михайло. – Зараз розтане. Знаю вже ту жіночу породу. Добре, що старого нема. Встигнемо. А надалі…»

В руках у Віри металева товкачка для картоплі. Михайло не вірив, що Віра його вдарить.

«Лякає, – думав чоловік. – Зараз заспокоїться. Поцілую і…»

Та дівчина не жартувала. Таки вдарила, вклавши в той удар всю свою силу і ненависть. Розтяла брову. Закапала кров.

– Навіжена! Сучка, – рявкнув Михайло, і з нього, як з подертого мішка, посипалися матюки. Віра так і стояла з товкачкою в руках.

– Та дай же щось. Хіба не бачиш, як кров фугує?

Принесла перекись, бинт і вату.

– Бачиш, що ти наробила? Як я тепер?

Мовчала. Сам спиняв кров, замивав плями на піджаку.

– Прибери на підлозі, бо вже, мабуть, скоро надійде той старий пердун.

Мовчала і не рушила з місця, наче її це не обходило. Михайло сів і по трохи заспокоївся.

– Оце так кава по-львівськи.

І навіть посміхнувся.

– Скажи мені… Я просто хочу збагнути. Що тебе змусило вийти заміж за того розумного придурка?

– Не що, а хто.

– Як це?

– Мати змусила.

– Ах, он воно що. І ти! В наші дні! Як же ти дозволила так над собою позбиткуватися?

– Годі про це. Якщо ти вже тут , то, будь ласка, посидь ще трохи, доки я свою валізу і сумку складу. Щоб твій татусь не подумав часом, що я якісь скарби прихопила. Скажімо, щось з одягу твоєї покійної матусі.

– Перестань. Я піду вже.

– Я тебе прошу. Почекай.

Та й кинулася складати своє манаття.

– Що ти хочеш робити?

– Викликати таксі і забратися звідси. Нагода слушна трапилася.

– То виходить, що я – нагода?

– Виходить. То була остання крапля. Почекай, я швиденько. А ти дивися, дивися. Весільних подарунків я не забираю.

– Чекай. Не розумію. Виходить, що я долучився до того, що ти йдеш від мого батька?

– Так. Долучився.

– Ти надаєш всяким дурницям занадто великого значення.

– Може. Але я не хочу, щоб всякі задрипанці простягали до мене руки і мали мене за курву. Наруги мені і так забагато.

– Це я задрипанець?

– А хто ж ти? Ні поваги,ні здорового глузду.

– Що я дістав товкачкою – то це нічого?

– То нормально. Дякуй Богу, що нічого кращого не вхопила.

– Ну, коли так… То я готовий вибачитися.

– Не треба. Я побачила твої тваринні інстинкти – і того досить.

– Почекай. А як ти батькові поясниш? Невже розкажеш?

– Для чого? І навіщо йому щось пояснювати? Я ось йому записку напишу. Почекай.

І написала:

«Пане професоре!
Обід на плиті. Я пішла назовсім. Згадуйте, як Ви обходилися без мене. На розлучення подам, не відкладаючи. Затримки, думаю, не буде.забрала все своє. Ваших скарбів не забрала. Віра».

– На, прочитай. Щоб не думав.

– Мені дуже неприємно, що так вийшло.

– Мені теж. Мені завжди сумно, коли на одну порядну людину стає менше.

– Це ти про мене?

– Про тебе. Дзвони. Викликай машину. Думаю, ти мені допоможеш заванатжитися. Трохи таки набралося того мотлоху. Ще не все, але нехай там вже. Валіза, торба і два клунки. У клунках подушки і ковдра.

– Так… Кава по-лівськи мені вдалася.

– Думаю, що так.

– А-а, ще ось гаманець. Бачиш? Залишки від моєї стипендії. На таксі вистачить. На харчі твій батько грошей не давав. Хіба вже зовсім ні на що було хліба купити.

– От старий скнара! І ти з ним жила? І ти терпіла?

– Як бачиш. Тільки жила – то не те слово.

– А ще скажи… Може це некоректно з мого боку… А яку ти причину для розлучення виставиш? Якщо ти розкажеш все, як є, тобі просто ніхто не повірить.

– Принесу довідку від гінеколога, що я незаймана.

– Пробач. Ото старий дурень! Хоч він і мій батько. Тепер у мене навіть язик не повернеться сказати : не поспішай, подумай все-таки. Ні, якби я так сказав, то злицеміприв би. Скорше тікай звідси. Ти ще молода і гарна. Защо маєш так мучитися? Ти ще знайдеш свою долю. Мені тільки якось… Нібито через мене…

– Ні, не через тебе. А думати… Нема над чим. Правда, треба було раніше. Але… Вже є – як є.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

sixteen − thirteen =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.