Якось Віра зайшла в кафе перекусити. До її столика підсіла молода елегантна жінка, строго одягнена, макіяж по мінімуму.
– Можна? – Спитала.
– Прошу, – знизала плечима Віра. Бо ж це не був її столик.
– Мене звати Роксолана, – сказала жінка, чим немало здивувала Віру.
– Дуже приємно. А я – Віра.
А що ще скажеш при такій оказії?
– Хай це Вас не дивує, та я знаю. Ви – дружина професора Івана Івановича.
– Була. Ми розлучилися.
– Знаю. От, власне… Я хотіла у Вас запитати…Вже вибачайте… Через що ви розлучилися?
Віра стенула плечима і спаленіла.
– А Вам часом не здається, що Ваше питання звучить…
– Не підбирайте слова. Не треба. Я розумію. Але я хотіла суто по-жіночому.
– Я на ту тему не говорю навіть з друзями. А Вас я зовсім не знаю. Ваше ім’я мені ні про що не говорить. То вже вибачайте.
І встала.
– Почекайте. Ви просто мусите мені допомогти. Я збираюсь вийти заміж за Івана Івановича.
– Любові Вам і злагоди. Радити Вам нічого не можу. Кожен у шлюбі шукає щось своє. А тому… Дай Вам, Боже, знайти те, чого Ви шукаєте.
Та й пішла. Їй було жаль тієї вродливої жінки, але вона не мала права паплюжити чи виставляти на посміх такого вже немлолодого і такого по-своєму нещасного чоловіка.
«На яку ж наживку ти клюнула? – Думала Віра про ту жінку. – Чого б ти у тому шлюбі не шукала, ти не знайдеш нічого. Та що я можу? Я навіть не можу тебе застерегти. Бо підуть плітки, а я того не хочу. Думай сама. Будь розумніша за мене. Ти ж таки старша. Та й мати з примусом над тобою не стоїть».
Та того дня Вірина думка увесь час поверталася та й поверталася до тієї вродливої жінки з таким рідкісним іменем – Роксолана.
Раз чи два на вулиці бачила Михайла. Він усміхався, хотів з нею заговорити, та Віра вдала, що його не знає. Бо про що мала б з ним говорити? Спогади – річ вперта.
Та небавом Вірі вже не було діла ні до старих знайомих, ні до нових. Захворіла її мати. Невиліковно захворіла. Катерина Саватівна трималася мужньо, терпіла все, що їй випало, намагаючись якомога полегшити страждання Віри. А понадусе її мучило сумління за доньчину долю, яку вона їй вготувала своїми рукаии.
– Не май жалю на мене, донько. Скоро я вже відійду. Не проклинай мене. Бо мені й так важко.
– Не маю жалю на Вас, мамо, і гріх би мала Вас проклинати. Не треба спішити відходити, бо я тоді вже буду зовсім сама.
– То може й краще. Бо що вже з мене? Допомоги ніякої. Сама тільки неміч. Молися за мене, дочко. Нехай Бог простить мені мій неспокутний гріх.
Померла тихо, наче давно готувала себе до того останнього подиху. Віра побивалася за нею. Тепер вже вона зосталася зовсім сама. Вчилася. Змушувала себе вчитися. Треба було вже якось закінчити те навчання. Хоча й не була певна, що це конче треба. А приходила додому – ніяка робота рук не бралася. Так і жила, сіро, нецікаво, без друзів і без ворогів.
Та якось до Віри зовсім несподівано зайшов Михайло. Вона здивувалася. Та що робити? Не дикунка вона зрештою. Запросила гостя до хати, хоч не до гостей їй було. Тримався просто, але поважно. Не сказати, що Віра дуже зраділа йому, та все-таки хоч живий голос у хаті зазвучав.
– Я чув про твоє горе. Співчуваю.
– Дякую.
– Це тяжко. Я знаю. Сам через те пройшов. Знаю, як болить.
– Що ж… Так мені випало.
– Як же ти тут?
– Та нічого. Звикаю.
– Я хотів би… Може я міг би тобі чимось допомогти? Чи матеріально, чи…
– Дякую. Та чому ти мав би мені допомагати?
– Ну… Просто…По-людськи. Як давній знайомий.
– Дякую. Сама впораюся. Як зможу.
– Не треба бути такою гордою. Відмловлятися від людської допомоги, коли вона щира, – по-моєму, це теж гріх.
– Може.
– А каву по-львівськи мені запропонуєш?
– Прошу. Навіть з коньяком. І сама покавую, бо чомусь не тримаюся на ногах.
– Мусиш триматися. Бо сама. Послухай… А чому ти і досі сама? Чому заміж не йдеш?
– Ніхто не бере.
– Розказуй! Не бере!
– Я ж розведенка. Кому треба?
– Не блазнюй. Треба. Це ти, мабуть, дуже перебірлива.
Зітхнула.
– Є трохи. Аби вийти – так не хочу. А такого, щоб душа до нього прикипіла… Покищо нема.
І чого ото вона так розбалакалася з тим професорським сином? Сердилася сама на себе, а все ж говорила і говорила. Таки пено за людьми занудилася. Хоч і від людей і не ховається, та якось…
– Принців, ясна річ, на всіх не вистачає, але заміж виходити треба. Закон природи такий. І не треба його порушувати.
– Я не порушую. Просто… Доля моя така – самою бути.
– Виглядаєш, скажу тобі, ти не дуже. Якась замучена, виснажена.
– Ще б пак! Таке пережити…
– То може тобі путівку в який сь санаторій? То я міг би. Трохи підтримали б. Та й поміж людьми…
– Я втомлююся від людей. У кожного свої проблеми, а я не маю сили їх вислуховувати, бо своїх повно.
– І все ж … не треба жити аскетом. Світ прекрасний.
Стенула плечима.
– Як там батько?
Просто мусила спитати. Інакше не випадало.
– Батько?.. – Знехотя посміхнувся. – Дивачіє по трохи. Я не знаю, чи ти чула, бо тобі не до того було. Він знову женився. І знову жінка молода і гарна. Дивлюсь я на тих жінок – і, повіриш, жаль бере. У кожної якось складається не так, як треба. А ще кажуть про них, що вони – слабка стать. Та на їхню долю випадає стільки, що жоден би з нас, з чоловіків не витримав би. Цій просто ніде жити. З дітьми не зладилося, а квартиру знімати дорого. От вона і … Добра жінка, нічого не можна сказати. Але вона – це не ти. Вона старому відразу сказала:
– Я буду готувати, але, якщо буде з чого. Давай гроші, пане професоре. А якщо боїшся, що я тебе надурю, ходи зі мною на базар і по магазинах – то й побачиш. У старого очі на лоба. Думаю, що тебе згадав. Я так собі думаю, що він часто тебе згадує. Пропало. Такої, як ти, він вже мати не буде. Спершу він ще спробував опиратися. Нічого не сказав, але й грошей не дав. Думав, обійдеться. Та у Роксолани норов крутий. Вона теж нічого не сказала, але й не приготувала нічого. Сама в кафе пішла, а старий мусив у холодитльнику шось шукати. Добре, що хоч щось ще було. А ти знеаєш, поїсти він любить. Роксолана скоса на нього диваилася і, хоч жінка вона на загал не зла, а таки сказала:
– Ти вже вибачай, пане професоре, але не такий вже ти супермен, щоб я тебе годувала з своїє секретарської зарплати.
Мусив пан професор дати гроші, бо поїсти таки любив. Дивак.
А ще було таке: Роксолана застудилася. Ну, як буває: кашляла, чхала. Боже, що тут почалася. Він ходив у масці. Вона була у масці. Не мала права бути там, де він. Заледве в готель не пішов.
– Ти ще молода – тобі й горя мало. А що, коли я захворію? Уявляєш?
Роксолана уявляла. Я вже думав, що й вона, як ото ти, зберетья та й піде. Може б і пішла, та нікуди їй. Отак і живе. Тебе добрим словом згадує.
– Мене? А чому мен?
– Каже, що ти дуже порядна жінка. Каже, що ти не зганьбила старого, не зневажила. А друга вже б на цілий світ ославила.
– А навіщо? Він мені нічого поганого не зробив. Правда, і доброго нічого. Та то вжек таке…
А сама дивилася на Михайла і думала:
«Ну коли ти, чоловіче, вже підеш?»
Він чомусь її втомлював, обтяжував. Наче підслухавши Вірині думки, Михайло сказав:
– Тут у тебе так затишно, аж іти звідси не хочеться.
Посміхнулася.
– Я часом думаю, що і не хотіла б більшо квартити. А для чого ? Тут мені добре. От якби мама…
І блиснули сльози на очах.
– Ну , тут уже нічого не зарадиш. Від нас тут уже нічого не зплежить. Мусимо приймати все, як є.
Помовчали. Наче й говорити не було про що.
– А можна, я ще колись до тебе зайду?
– Заходь. Кава по-львівськи у мене завжди знайдеться.
А що мала б сказати. Якщо чесно, то не хотіла б бачити його і спогадів ворушити не хотіла б.
– Дякую. От шкода, що ти від моїє допомоги так категорично відмовляєшся.
– Це мій принцип.
– Ну щож… Пробач.
На тому й попрощалися.