Гості

 

І що це діється із нами?

Відгородилися тинами,

І парканами, й мурами –

І ходимо похмурими,

Із перекошеним обличчям.

Нікого в гості вже не кличем.

І кривимось від злості:

«Які там в біса гості!

Як кажуть, є де сісти,

Але нема що їсти!»

Воно і так, але й не так.

У кожного свій, звісно, смак.

Либонь – таки якраз

Згадать колишній час.

Скажіть, чи в кожній хаті

Столи були багаті?

Та частувались, як могли:

З маленьких келишків пили,

А що вже та закуска,

То порося чи гуска

Були не в кожній хаті –

Не всі були багаті.

Та сходилися гості

Без заздрощів і злості:

Хоч бідні, але гідні.

Й чужі були, як рідні.

Було все просто й чинно,

Привітно та гостинно.

Гостинність нашим краєм

Вважалася звичаєм.

А що ж у нас тепер?

Женився хтось чи вмер,

Мовляв, півсвіта зсуну –

Когось, та «переплюну».

В сусіда був індик –

У мене буде бик

В куми було гуся –

А в мене порося.

Сьогодні на корні,

А завтра… Завтра – ні,

Те «завтра» буде потім.

Загороджуся плотом.

І звідки знати їм,

Що я позавтра з’їм?

Та схаменіться, люди.

Хай буде все, як буде.

Чим маю, тим приймаю.

Та щире серце маю.

І чарку з кришталю

Розбийте без жалю.

Картоплі напечіть

І часнику втовчіть.

Й покличте для почину

До себе на гостину

Хоча б мене з дороги.

І я прийду, їй-богу!

 

Не ставте нікому «енки»

(Моїм однокласникам)

 

Десь розкидала доля по світі

Тих, що вчились у класі моїм.

І схилились каштанові віти,

Бо не всім їм зібратись, не всім…

Ви зберіть нас, Іванно Андріївно,

Під турботливе рідне крило.

Хай нам буде і тепло, і рвійно,

Наче бід на землі не було.

У шкільному гурті гомінкому

Ми пройдем, в сивині, як в росі.

Тільки «енки» не ставте нікому:

Хай вони з нами будуть усі.

Написало життя свою казку,

Не завжди в ній щасливий кінець.

І надії нема на підказку,

І не крикне ніхто: «Молодець!»

Ви пробачте, Іванно Андріївно,

Що були ми… Такі, як були…

Ще пробачте моїм однокласникам,

Що не всі на ту зустріч прийшли…

 

Прозріння

 

Світ без дзеркал

 

Закрийте очі — і ввійдіть в мій світ:

Світ без дзеркал, без сонця, без зірок…

Закрийте очі — і зробіть хоч крок.

Я так живу уже багато літ.

 

Відкрийте очі — і хвалу знесіть

До неба і до бога, і до сонця

За те, що вам даровано цей світ,

Де світло б’є із кожного віконця.

 

Синіє небо, і цвіте земля,

І взимку сніг біліє, наче казка,

Й повернення старого журавля,

І хвиля, наче материнська ласка…

 

Любіть цей світ: і небо, і траву…

Живіть у ньому довго і щасливо

І кожен день повторюйте: «Живу!»

Життя — це й справді превелике диво!

 

І у дрібному не шукайте бід

(Щасливим бути також треба вміти)…

Та іноді у мій загляньте світ,

Щоб і мене, незрячу, зрозуміти.