Не клич мене

 

Кухоль молока і хліба скибку

Ти мені у роси принеси.

І не клич мене до хати швидко –

Я побуду тут серед роси.

 

І на землю, сонцем обігріту,

Стану я босоніж у траву,

Яблуня  жбурне мені півсвіту –

І збагну я, що таки живу.

 

Вітер мене в травах заколише –

І зіллюся з щебетом пташок.

Ти не клич мене – я тут залишусь

І додому не знайду стежок.

 

***

В Білозірці збудую хату,

Сонце сходитиме на поріг,

І щодня не втомлюся плекати

Свій калиновий оберіг.

Прилітатиме вітер з поля

І розкаже мені про те,

Як Шевченкова десь тополя

У безмежних степах росте.

Посаджу розмаїте зілля,

Чорнобривці самі проростуть,

І запросить мене на весілля

Молода, що виросла тут.

В Білозірці збудую хатину,

Сонце сходитиме на поріг…

Край віконця посаджу калину –

Найнадійніший свій оберіг.

 

Я з грудочки тієї виростаю

 

«Білозірко, Білозірко,

А де ж твоїх синів стілько?»

(Народна пісня).

 

Співали в народі, та тихо співали,

Бо в голос цю пісню співати не можна,

І всі про те знали.

Однак же співали…

Стогнала і плакала грудочка кожна

Отут на цегольні, де впали герої:

«Щоб знали», «щоб мстили» і «щоб пам’ятали»,

А ми на піснях отих всі виростали.

А руки міцніли й тягнулись до зброї.

І плакала гірко Богданова мати:

Два соколи впали… Як виважить муку?..

Не можна ховати… Не можна кричати…

А що ж тоді можна? Безслізно ридати,

Чекати й мовчати?.. І мліти з розпуки.

«Білозірко, Білозірко,

А де ж твоїх синів стілько?».

Я кожного оплачу й оспіваю,

І помолюсь за кожного. Навчіть…

Я з грудочки тієї виростаю,

З землі тієї, що до нас кричить.

Я ваша, плоть від плоті, кров від крові.

Росла у пісні, а зросла в любові.

Не плач, Білозірко! Не висохнуть сльози,

Та хай благодатною впадуть росою

На наші лани і на ті верболози,

На верби, що хиляться понад водою.

І хай діамантовим цвітом заблиснуть

І пісню народять, стару добру пісню.

Весільну, хмільну, на нові уродини,

На славу героям, на честь України.

Та пісня проста і така незвичайна,

Бо в пісні отій закодована тайна.

Співайте всі з нами, хто є у цій залі!

Та пісня зруйнує всі біди й печалі.

 

На руїнах батьківської хати

 

Не полохайся, пташино!

Я тебе не потривожу.

Я не гостя, господиня.

Я прийшла на ці руїни

Поклонитися низенько

Тій землі, тій благодатній,

Що колись мене зростила

І дала наснаги й сили,

І в широкий світ пустила,

Зігріваючи в негоду…

Знать, погана господиня,

Що застала тут руїни…

Ані мами, ані тата,

Ані батьківської хати…

Чом не вийдете ви, мамо?

Чом не стрінете ви, тату,

Свою доньку нерозумну,

Що прийшла, та жаль – запізно…

Де була моя колиска,

Деревце росте, як диво.

Може, тато, ви із неба

Насінинку цю рукою

Мовчки кинули на землю,

Щоб сказати своїй доні:

«Не вмирає символ роду,

І не владна тут руїна.

Дістає корінням воду

Ця зелена деревина.

Знать, жива земля під нею

Не сумуй, моя дитино!

Стали ми тепер ріллею,

Ти ж зелена деревина.

То ж бери корінням соки

Ти з землі, що медом пахне.

Що родилося високим,

Те у буднях не зачахне.

То нічого, що руїна.

Бачиш, дерево зростає.

Так і наша Україна

Ще відродиться, я знаю».

Я прокинулась неначе.

Ті слова я ніби чула.

А пташина скиглить, плаче

Над сучасним, над минулим.

Не полохайся, пташино:

Я тебе не потривожу.

Лиш зелену деревину

Уявити завтра можу,

Що верхів’ям ген могутнім

Небо синє підпирає.

В ній минуле і майбутнє

Це вже я запевне знаю.

Я вклонилася низенько

Тим освяченим руїнам

І пішла. А десь близенько

Вирувала Україна.

 

Львову