Місячної ночі
Я ледь чутно двері прочиню
В прохолодну вечорову тишу.
На холоднім росянім листку
Я теплом ім’я твоє напишу.
Десь упала зірка з висоти
Й задзвеніла о чиєсь безсоння.
І здалось мені, що знову ти
У моє постукав підвіконня.
Я стою, і голову мені
Вишня гладить кучерявим гіллям.
Я стою і чую в тишині,
Як гуде гучне твоє весілля.
І завмер листок в моїй руці,
Посмутились квіти і дерева,
І тремтить у мене на щоці
Чи сльоза, а чи роса вишнева.
Нахилився місяць до землі
І шепнув до мене таємниче:
«Ти облиш всі смутки і жалі,
Ще тебе весна твоя покличе».
Він жартує з мене, певна річ,
Я й сама це добре розумію,
Та дивлюсь у ту духмяну ніч
Й заперечить місяцю не смію.
Якщо розлучить доля нас(Л.М.)
Якщо розлучить доля нас,
То не жалкуй, що ми зустрілись,
І пам’ятай наш світлий час,
Хоч як би рани не ятрились.
Коли удвох з тобою ми
Ішли, тримаючись за руки,
Оту солодку нашу мить
Не можуть скреслити розлуки.
Не можуть скреслити і те,
Що було гарного між нами,
А все мізерне і пусте
Хай заростає бур’янами.
Якщо й розлучить доля нас,
То не жалкуй, що не збулося.
Ми вдвох були і був наш час…
Чи може нам лише здалося?
***
Сіяла, сіяла, сіяла…
Сніг зима.
В серці була любов,
А тепер нема.
В серці була любов,
А тепер пустота:
Стукнула тихо в вікно
Гірка самота.
Стрілись з тобою ми,
Тільки я не рада;
Серця торкнулась крильми
Холодна зрада.
В мене була любов,
А тепер нема:
Сіяла, сіяла, сіяла
Сніг зима.
Кроки і роки сплелися
В душі в одне.
Любиш мене одну,
Лиш одну мене.
Як же це сталось,
Що посеред зими
Друзі дізнались,
Що розлучилися ми?
Стрілись з тобою знов
Та чомусь не рада:
В серці була любов,
А лишилась зрада.
В тебе була любов,
А тепер нема.
Сіяла, сіяла, сіяла
Сніг зима…
***
Усміхнися, моя ти кохана,
Крізь весільну фату усміхнись.
Я від чару очей твоїх п’яний,
Не дивися в мій бік, не дивись.
Не дивися так палко на мене –
Шаленію, не знаю чого…
Ще сьогодні була наречена,
А тепер ти – дружина його.
Ще недавно була така ніжна,
Ще недавно зі мною була.
Та весільна фата білосніжна
Розлучила навік, розвела.
Як же так воно сталось – не знаю.
Ми з тобою далекі й чужі…
Хоч тепер, та скажи мені правду.
Хоч тепер мені правду скажи.
Лови зорю
Коли засне у зоряному літі
В моїм саду троянда у вінку,
Скажу тобі, єдиному на світі,
Про ту любов безмежну і п’янку.
Лови зорю, вона летить до тебе,
Візьми її у серце у своє.
Не треба слів і усмішок не треба,
Мені б лиш знать, що ти на світі є.
Мені б лиш знать, що ти живеш щасливо,
Що у душі весна квітує знов.
Мені б лиш знать, що всі громи і зливи
Пройшли повз тебе і твою любов.
Ти не приходь, коли тебе покличу,
Та пісню ту собі запам’ятай.
І не питай, чом смуток на обличчі…
Про смуток мій нічого не питай.
Осінні наспіви