Виклик долі
В’ється піснею перепелиною
Вузька стежка поміж жита.
Бігло, бігло тою стежиною
Босоноге моє життя.
Воно бігло, дзвінко співаючи,
Набираючись сил у землі,
Волошкові зриваючи радощі
І невиплакані жалі.
Але раптом з пітьми, із мороку,
Із німотної тишини
Вийшла доля й сказала коротко:
«Не співай, зупинись, замри!»
І погасли сонця всіх світів,
І засохли, пов’яли квіти,
Обірвало життя свій спів
І завмерло, не сміючи жити.
Але це була тільки мить.
І в пітьмі, простягнувши руки,
Я пішла крізь незвідані муки
І сказала: «Я буду жить».
Я пішла крізь колючі терни,
Так, із відчаю, без мети.
Босі ноги кололи стерні…
Та я знала, що мушу йти…
Заціпивши уста до болю,
Так я йшла крізь життєвий вир
І кляла ту злощасну долю,
Що забрала у мене зір.
Моя пісня жалю не просила,
Вона кликала в бій, до меча…
Вийшла казка, давня аж сива,
І торкнулась мого плеча…
І почула я спів пташок
І незнані ще запахи квітів…
Біля мене хтось тихо пройшов
(То, можливо, був просто вітер…)
О, тепер я була не сама:
Цілий світ був віднині зо мною.
І скорилась мені пітьма,
Переможниця я в двобої.
Різнобарв’я відчула красу,
Тепле сонце всміхнулося ласкою,
Тож віднині я пісню несу
Не просту, а даровану казкою.
А ще часом мені здається
(Може, це оптимізм у біді),
Що я більш відчуваю серцем,
Аніж бачила зором тоді.
… Ще і досі в’ється стежина,
Що вела мене через жита…
Сині очі у мого сина,
Як волошки мого життя…
Матусю, розкажи мені про зорі
Матусю, розкажи мені про зорі!
І про глибоку синь ясного неба.
Чи правда, що їх тільки бачить треба,
А чуть не можна у імлі прозорій?
А ще скажи, чому бабусі плачуть,
Коли удвох проходим ми з тобою?
Невже тому, що я зірок не бачу?..
Ти знов зітхаєш з болем та журбою…
А мені здається… А мені здається…
Коли я чую «Місячну сонату»,
То бачу річку, зорі й нашу хату,
А серце б’ється… Так нестримно б’ється.
Матусю, ти того не знаєш…
Вночі, коли всі сплять, то я… Літаю…
Я чую, як співають небеса
І як на землю падає роса…
А хочеш… Я про зорі… Заспіваю?..
Перехожим
Зітхають сумно перехожі,
Що я не зовсім певно йду.
Невже їх втішити не може
Усмішка в мене на виду?
Мене питають: «Вам не гірко?»
І я кажу: «Запевне, ні.
Турбот і справ у мене стільки,
Що плакать ніколи мені.
У мене щастя так багато,
Що, мабуть, вистачило б всім,
І я не хочу смуток втрати
У свій веселий нести дім.
У мене серце хвильно б’ється…
Я ледве втримую пісні…
То тільки вам чомусь здається,
Що страх, як боляче мені».
То ж не зітхайте перехожі,
Що я не зовсім певно йду.
В моєму серці квітнуть рожі,
Котрі не квітнуть у саду.
Яблуко
Моє серце сьогодні зігріла
Ніжна, трепетна радість… До сліз…
Намальоване яблуко спіле
Мені син з дитсадочка приніс…
І бере мій палець дитина,
І показує: «Ось корінець…»
По голівці гладжу я сина
І кажу йому: «Ти молодець!»
… В мого сина голубі очі
І дві ямочки на щоках…
Його бачити дуже хочу,
Та несила, бо ніч в очах.
Тільки що тая ніч, мій синку!
Серце матері, серце моє
Бачить кожну твою волосинку,
Бачить яблучко спіле твоє.
І нехай це тебе не хвилює:
Я побачу, мій хлопчику, все,
Все, що ти в дитсадку намалюєш,
Що усмішка твоя принесе.