ЧУМАКИ

 

Мої діди ходили в Крим по сіль.

Ще не було тоді мене на світі.

Та пісня їх тужлива звідусіль

Пливе до мене крізь роки й століття.

 

Я – чумаківна… тих степів нема –

Розлогих, неозорих… поорали…

І виглядати чумаків – дарма:

Вже солі тої стільки назбирали…

 

Із наших сліз, із нашої біди.

Що вже й за нею в Крим ходить не треба.

Та дивиться мій дід з нічного неба –

Чумацьким шляхом сіль везе сюди.

 

І лине пісня: “Гей, мої воли!..”

І слухає ту пісню чумаківна.

Якби ми знали та якби могли…

А шлях у небі – і ясний, і рівний…

 

І котиться по нім чумацький віз,

І пчиха місяць, наковтавшись солі.

Блищить та сіль з-під дідових коліс

І сиплеться на землю… У безсонні

 

Хтось вийде тихо й стане на поріг,

Розвіє сумнів помахом долоні

І тихо скаже: “От і випав сніг…”

А спробуй-но! А може він солоний?..

 

Не була я ваша учениця

(Білозірській школі)

 

Не була я ваша учениця.

Але ж як хотіла, Боже мій!

То чому так часто мені сниться

Цей дзвінок і вечір випускний?

Вчителька, котра мене не вчила…

Ах, які ті дні були трудні…

Ну, кому і чим я завинила,

Що не можна вчитися мені?

Сивий і суворий математик,

Що його боялись хлопчаки…

І в торбинки полотняні мати

Клала кусень хліба і книжки.

– Ну, візьміть, візьміть мене до школи!

Та мене не брали, бо сліпа.

Що ж ти наробила, моя доле!

Ти таки недобра і скупа.

Я ж була розумна і слухняна

І нікому не робила зла.

Чи моя торбинка полотняна

На заваді вже б тобі була?

Я не вчилась в білозірській школі

У найкращі роки молоді.

І, напевне, перший виклик долі

Я зухвало кинула тоді.

 

Заховаю тепло у долонях

(Лайошу Молнару)

 

Заховаю тепло у долонях натруджених

і тобі подарую у присмерку радості,

щоб не знав ти зневіри, єдиний мій суджений,

в своїй зрілості і до глибокої старості.

Пошукай у сивині моїй віри і спокою,

хай насняться тобі мої мрії нездійсненні.

Хай же доля твоя завжди буде високою,

коли я біля тебе й коли ти на відстані.

 

Кобзареві

(Лайошу Молнару)

 

Спи, засни, мій втомлений кобзарю,

Натрудився, наспівався нині.

Та твій труд за щастя, не за кару:

Пісню кожній ти несеш людині.

 

Може, хтось зітхне, а хтось заплаче —

Сколихнула пісня аж до денця.

Відпочинь, мій втомлений козаче,

Людям ти віддав частинку серця.

 

Я постережу твій сон і спокій,

І нічим тривожити не буду

У мистецтві ти такий високий

І далекий від земного бруду.

 

Спи, засни, мій втомлений кобзарю,

Бо нові пісні тебе чекають.

Ти мене обрав собі у пару —

І не пошкодуєш, я гадаю.