Чудний поет
Ансамбль «Струмочок» виступав на святі міста в Ковелі. Після концерту, коли розваги ще продовжувались, та дехто вже розходився, я почула вірші, як на мене, цікаві і оригінальні, неординарні. Їх читав поет. Він конче хотів, щоб його слухали. А люди йшли, призупинялися і йшли собі далі. Так народився цей вірш.
Стояв поет… Чудний, як вічність…
Хоч смійся з нього, хочеш — плач…
Бо людям так потрібні вірші.
Йому ж потрібен був слухач.
Стояв худий, запалі груди…
Одягнутий був абияк…
І вірші дарував він людям…
Без нагороди… От дивак…
«Беріть їх… Просто так…» І сипав
У переповнені серця…
Цвіла і щемко пахла липа…
Був світ, котрий не мав кінця…
І був поет у тому світі.
Талановитий був чи ні…
Але чомусь хотілось жити,
І кращим світ здававсь мені.
Та слухачі були усякі…
Одні (із нехристів, мабуть):
«Ну що він там таке балака?»
І йшли у буднів каламуть.
А інші слухали. Стояли
Із здивуванням на лиці:
«Колись його либонь ми знали…
А може це й не він…» І ці
Ішли собі. Він йшов за ними:
«Послухайте!.. Ось ще один…»
За ним тривожно бігли рими,
Стелився чи туман, чи дим…
І хтось сказав: «Він — юродивий…»
А хтось нічого не сказав…
А він, здається, був щасливий,
Бо вірші мав, бо риму знав.
«Як ваше прізвище?» — спитала
І підійшла ще ближче я.
«Як прізвище?.. Не в ньому справа…
Ось вірші…» «Хоч скажіть ім’я».
«Це теж пусте. Чи так важливо,
Як звуть мене? Іван… Петро?
От вірші — це велике диво…
Ось ще послухайте…» Тепло
Від його віршів струмувало,
І грілись люди в тім теплі…
В своїм краю пророків мало,
Та є вони по всій землі.
Воскреси нам, Боже, кобзаря
(Світлій пам’яті Євгена Адамцевича)
На кобзарській могилі жіноча сльоза
Випадає росою, зростає калиною,
І летить його пісня в ясні небеса
У безмежжі степів над його Україною.
Доторкнулась вона до блакитних небес,
До зелених гаїв і до стиглого колосу.
І здалося мені, що кобзар той воскрес,
Що йому додалося і сили, і голосу.
Кобзарям не запалюють вічні вогні,
Навіть свічка у церкві не завши судилася,
Та єдина сльоза, що у вас чи в мені,
Що з-під вій по щоці непомітно скотилася,
Та у серці чомусь запекло-запекло,
Захотілося стати міцними і дужими.
Може, пісня його і кобзарське тепло
Зробить нас не порожніми і не байдужими.
Не карай ти нас, Боже, біду пронеси,
Щоб вона не торкнулась палючими крилами.
Тільки, Господи, нам кобзаря воскреси,
І тоді ми з новими зберемося силами.
***
Дівчинка стояла і молилась
Серед позолоти образів.
Оченята сумно так дивились
І вбирали урочистий спів.
Дівчинка була така маленька,
А молитва щирою була.
Біля неї – посивіла ненька,
Що її за ручку привела.
Рученята білі, мов лілеї,
А сама тоненька, мов лоза.
Ангели дивилися на неї,
Їм з очей котилася сльоза.
То ж від чого у дитини сльози
І про що молились так вони?
Відгриміли вже воєнні грози,
Тато ж не вернувся ще з війни.
«Господи, я прошу небагато.
Вислухай мене і зрозумій.
Хай з війни повернеться мій тато,
Господи, хай буде він живий».
То було в далекім сорок п’ятім.
Моя пам’ять день цей зберегла.
Я тоді молилася за тата.
Дівчинка мала – то я була.
Тато мій додому повернувся…
Вижив серед горя і невдач,
Лагідно до мене посміхнувся:
«Ти тепер вже, донечко, не плач».
Я йому нічого не сказала,
Але знали з мамою ми вдвох,
Що молитва наша не пропала,
Що почув молитву нашу Бог.