Розмова з осінню
Я розмовляла з осінню. Я сказала вже їй, що не напишу більше про неї жодного вірша, жодного рядочка. Досить. Скільки ж можна!
– Напишеш, – каже осінь, – бо моя мелодія співзвучна з твоєю поезією. Напишеш, бо ти любиш мене. А ще, скажи, адже найкращі хвилюючі миті в твоєму житті хіба ж не відбуваються восени? Так вже склалося…
– Це правда. Але я вже написала про тебе стільки віршів.
– То й що, що написала? А я кожного разу інша: як, між іншим, і в твоїх віршах… Ось послухай мою нову мелодію. Я її вигадала для тебе. Послухай – і напиши ну ще хоч один вірш про мене.
– Але я найбільше люблю весну, літо, тільки не тебе.
Я й сама не знаю, чому пишуться вірші про осінь.
Осінь сміється і кидає мені в шибку жменю дощу.
– Весна – це не те, і літо – це зовсім інше… А пам’ятаєш себе малою? Як ти ходила по маминому вже прибраному до зими городу і сумувала разом з соняшниченням, з сухим картоплинням, жовтим листям… Пам’ятаєш? Я ще тоді тебе запримітила і подумала: «З тієї дитини таки щось буде…»
– І помилилась. Нічого путнього з мене не вийшло.
– Ну, чому ж?.. Ти – поетеса.
- Ні, я просто жінка, що пише вірші, – сказала я, посміхнулася і сіла писати вірші про осінь, бо й справді люблю її, ніжно, по-своєму, по-жіночому, люблю…
***
Підкрався вересень до літа.
Поклавши руку на плече,
Сказав тихенько: «Досить грітись,
Пора тобі вже знати честь».
І, дня відрізавши окраєць,
Воно пішло, і попливло,
І пострибало, наче заєць,
Кудись у поле, за село.
А там були колючі стерні,
Від жнив лишився тільки слід,
І готувався вже напевне,
Пташиний довгий переліт.
І розгорнувши хмар завісу,
Дивилось сонце з-за гори.
Ходила осінь вже по лісу
І холодила вечори.
Знову осінь
В житті буває все не так,
А може й так, але не зовсім…
Це добрий чи поганий знак,
Та знову осінь, знову осінь…
Ах, як любила я колись
Під дощ осінній сумувати
І мрії ті, що не збулись,
В клубочок спогадів снувати.
І на заплаканім вікні
Покірно в’януть хризантеми,
І дощ нашіптує мені
Цікаві й нецікаві теми.
Ти не питай, чому сумна,
Чому тобі не розказала,
Як я в тій осені одна
Колись без тебе раювала.
В житті буває все не так,
А може й так, але не зовсім…
Осінній дощ – то добрий знак.
Чого без нього варта осінь?
Дивилась осінь у вікно,
Над жовтим листям чаклувала,
Все те, що так було давно,
В клубочок спогадів звивала.
***
З холодних гілок листя опадало,
Сміялась осінь з нашої біди.
І літо відійшло – не попрощалось.
А дощ дзвонив, дзвонив на всі лади.
А білий світ замріяно дивився,
Як осінь всі права перебира,
Голубливий і ніжний, не смутився –
Чекав собі від осені добра.
І я чекала… Та, здається, марно…
Дощі розмили всі слова твої.
Дивилась осінь знічено і хмарно,
І сумували втомлено гаї…
Тобі я вслід шептала: «Будь щасливий…»
І шепіт той ніс вітер навздогін.
А ти летів із осінню у вирій
Й не міг збагнути, звідки, звідки він.
«Щасливий будь», – тобі я говорила,
Відлунювали ті слова дощем…
А осінь все журилась та й журилась,
Тамуючи мій біль, мій тихий щем…