Я вас любила
Може, колись-колись, серед мільйонів, мільярдів книжок нашої планети хтось раптом візьме до рук мою поетичну збірочку. Може, навіть, візьме, щоб її викинути – таку непоказну і незугарну. А потім, цікавості ради, відкриє саме на цій сторінці, прочитає саме цей вірш – і не викине…
А я любила вас… Я так любила!..
І вже здавалось: то не я, а ви…
Я слід згубила, тінь свою згубила
Серед духмяних квітів і трави.
А ви ішли так легко й безтурботно,
Ви так велично голову несли…
Для вас і літо не було спекотним,
Для вас і зими веснами були.
Ви весь такий статечний, бездоганний…
А я собі звичайна і проста.
То де вже там сказати «Мій коханий!»
То де вже там – зімкнулися уста.
Безтямне і закохане дівчисько –
До відчаю, до крику, до плачу…
Ви раптом нахилилися так близько,
Що я завмерла й досі ще тремчу…
Та ні, не сталось… Не судилось статись,
Лиш серце на хвилиночку зайшлось…
Ну як же, просто так поцілувати.
Ще хтось побачить і подума щось…
І ви пішли шукати наречену,
Таку ж престижну, як і ви самі…
А я стояла по-школярськи чемно
І тихо шепотіла «Любий мій!..»
Дурне дівчисько, від кохання п’яне,
Заплакане, розгублене стоїть…
А навкруги трава зелена в’яне,
І срібне павутиннячко летить.
Зірка впала в серце
Цей вірш потоне в моїй ліриці – і ні одна істота на світі не знатиме, що він написаний для вас. І ви не знатимете, бо я вам не скажу…
Почула вас – і зірка впала в серце,
На саме дно.
Здалось мені, що випила я вперше
Хмільне вино.
Не знала, хто ви і не знала, чий ви,
Чия любов…
І листопада кінь золотогривий
Гуляє знов…
Дві наші долі кину на терези –
І одвернувсь.
Ваш погляд і розумний, і тверезий –
Аж я боюсь.
Боюсь в очах побачити погорду
Чи тінь жалю…
Дзвенить в душі замріяним акордом:
Я вас люблю…
Жбурляє осінь листя поруділе
В моє вікно.
«Ну, пригубіть, – прошу я вас несміло,
– оте вино…»
Хай в серце ваше упаде зірниця
Й згорить на дні…
І осінь та колись обом насниться –
Вам і мені…
Не тримай
Я випурхну з твоїх обіймів –
І полечу, і попливу,
Бо дощ мені дорогу вимив –
І я жива, і я живу.
Ти не тримай мене, як пташку,
Зненацька впійману в сільце.
Тобі й мені так буде важко,
Й не похвалить ніхто за це.
Я принесу із хвиль, із неба
Нові слова, нові пісні.
Отож лякатися не треба,
Ти тільки вір, лиш вір мені.
Ну що ж поробиш – непосида:
Люблю тебе й життя люблю.
Вернусь до тебе з-за півсвіта,
Пісень для тебе наловлю.
І принесу дорогу трудну
І свіжі пахощі верби…
Люби мене таку облудну,
Та все ж чекай, та все ж люби.
І принесу високі трави
І краплі чистої роси…
Люби мене, таку лукаву,
Та повну зваби і краси.
Ще принесу розливи сміху,
Що повнить серце через край…
Люби мене обом на втіху,
Та не тримай, та не тримай.