Не спіши в розлуку
Почекай, не спіши:
Ти ще встигнеш у нашу розлуку.
Почекай, не спіши:
Ще твій поїзд не рушив у даль…
На прощання подай
Свою ніжну і трепетну руку
Й не кажи, не кажи,
Що тобі вже нічого не жаль.
Ти така ж, як колись…
Тільки очі пригасли від болю.
Ти така, як колись…
Тільки паморозь в коси лягла.
Як хотів би, щоб ми
Нерозлучними стали з тобою,
Як хотів би, щоб ти
Не спішила від мене, не йшла.
Ти і та – і не та:
Впізнаю і впізнати не можу.
Ти і та – і не та:
По-дівочому голос дзвенить.
Не спіши, почекай:
Може, чимось тобі допоможу.
Не спіши, почекай…
Тільки серце від болю щемить…
Сказав – не любить
Сказав – не любить – і журби нема.
Забув, що б’є, не виваживши руку.
Журись сама, чи не журись – сама.
Твоє це щастя і твоя це мука.
Сказав – не любить… Сльози заховай,
Бо хто-небудь побачить і осудить…
Тож бадьорись: чи смійся, чи співай,
Та пам’ятай, що він тебе не любить.
Сказав – не любить… Відчай без надій
І біль чекання, вічного й пустого…
Сказав – не любить… Гарний, та не твій…
Якщо й нічий, то що тобі вже з того?!
Сутеніло…
Сутеніло… Я ішла додому.
Десь за плотом гавкав пес чужий.
Я не говорила ще нікому,
Що від вчора ти уже нічий.
Посміхаюсь: все, мовляв, в порядку.
Ти мене побачив – і зітхнув.
Хусточку, даровану на згадку,
Ти мені ще вчора повернув.
Бо і справді, нащо сентименти?
Розійшлись – і спалено мости.
Скільки в тебе сховано імен тих!
Скільки їх назвеш із кимось ти!
Імена гортатимеш і долі –
І не заболить, не запече.
Сутеніло… Втомлена від болю,
Йшла додому від твоїх очей…
***
А я співала дзвінко, як тоді…
І ти забув, що я вже не твоя,
Що не торішнє листя у воді,
Що бродить інша осінь у гаях,
Не ті жоржини в’януть у саду,
І не тебе, а іншого я жду…
Отож згадай і не питай, кого,
І не питай, чи я люблю його…
Послухай пісню – і забудь свій біль,
Хоч пісня ця йому, а не тобі…
Домалювала
Може, я тебе домалювала,
Може, я тебе собі домріяла,
Але я тебе такого ждала
І в такого тебе, мабуть, вірила.
Знала, що десь ходиш по планеті,
Що комусь належиш, когось ждеш –
І чекала у тривожнім злеті,
Чи до мене стежку ти знайдеш.
І якщо вже так мені наснилося,
І якщо вже так на долю випало,
Дай же, Боже, щоб усе здійснилося,
Щоб я свій до краплі келих випила.
Щоб шептали тепло і схвильовано
Губи й серце: «Ти прилинь, прилинь!»
Хай же буде так, як домальовано,
Або так, як справді є, амінь.
***
Як гарно ти сказав на час:
«Хай пісня буде поміж нас!»
І пісня стала поміж нами,
Поміж реальністю і снами…
А може, пісня – ми самі?
А може, ми в тій диво-пісні?..
На примороженій траві
Горять – палають квіти пізні…
Ні-ні!.. Я щось не те роблю…
І не про те щось я питаю…
Я божеволію… – люблю?..
Ні-ні!.. Я просто доцвітаю.