Дівчині
Я написала ті рядочки
Для ненародженої доні.
Оскільки їй вони не треба,
Візьми собі їх, якщо хочеш,
То, може, стануть у пригоді,
А якщо ні, то подаруєш
Їх іншій дівчині у скруті.
Коли ти рада і щаслива,
То й я з тобою порадію.
Але зітхни сьогодні вкупі
З тією… Бачиш? Он з тією,
Бо їй сьогодні зовсім сумно:
У неї перше справжнє горе –
Уперше зраджена коханим.
У неї все ще тільки вперше:
Любов і радість, біль і… Зрада…
Та чом ніхто не б’є на сполох?
Вона заплуталась в печалі.
Всі ж веселилися навколо,
Немов того не помічали.
А їй так зле, їй так нестерпно!..
Ударте в дзвони! Пробі! Пробі!
Все зупинилось. Серце стерпло
Чи у розпуці, чи в жалобі.
Ну, чом ніхто не б’є на сполох?
Чекати більше неможливо.
Ти глянь навколо, глянь навколо, –
Це конче треба, це важливо.
І я беру її за плечі.
Десь срібний промінь тешуть теслі.
Дивись, який для тебе вечір
Подарував великий всесвіт.
А скільки ще їх в тебе буде…
Таких і кращих… Неповторних…
А люди… Вибач їм, бо люди…
І злі, і добрі, і… Потворні…
Та добрих більше. Треба далі,
Життя триває, моя доню.
Щоб сльози душу не вражали,
Підставлю я свою долоню.
Не чаклунка
Якби я була чаклунка,
Чи принцеса, чи царівна,
Натворила б я багато
Див усяких на землі.
І усіх дівчат чарівних
Я покликала б на свято,
І були б на тому святі
І дорослі, і малі.
Посадила б наречених
Я на коней наряджених,
Й ми поїхали б по світу
У заквітчані луги.
Нам би зорі посміхались,
Нами б люди милувались,
І мостом любові ріки
Поєднали б береги.
Та, на жаль, я не чаклунка,
Не царівна, не принцеса.
Це були всього лиш жарти,
Чи веселі, чи сумні.
Я – звичайна собі жінка
І статечна поетеса.
Дуже жаль, та в моїм віці
Вже не їздять на коні.
***
Подаруй мені листя каштанів,
Що росли у шкільному саду.
Через роки до тебе, коханий,
Через роки до тебе прийду.
Через роки тут буду стояти
І зривати каштановий цвіт.
Бо чи вміє ще хтось так кохати,
Як кохають у розквіті літ?
Подаруй мені зоряну пісню,
Що співалась в шкільному саду.
Через роки, хоч може запізно,
Я із нею до тебе прийду.
Через роки тут буду стояти
І зривати каштановий цвіт.
Бо чи вміє ще хтось так кохати,
Як кохають у розквіті літ?
Подаруй мені, милий, фіалки,
Що росли у шкільному саду,
Я закохана в тебе ще змалку,
Та до тебе тепер лиш іду.
Не кажи мені тільки, що пізно,
Що каштани давно відцвіли.
І давай доспіваємо пісню
Ту, що слів її ми не знайшли.
***
Я ще не все сказала про любов,
Я про любов не все ще написала.
Вже й ніби досить… Але ніби й мало.
Та тільки серце б’ється знов і знов…
І я уже сама до тебе йду
І тішуся своїм непевним кроком…
А час пливе, спливає рік за роком…
І я уже не мрію, тільки жду.
А поруч хтось і юний, і стрімкий,
А поруч хтось сміється чисто й дзвінко.
І тихо мовить: «Зупинися, жінко,
У тебе сивина…» «Ти хто такий?!»
Кому велиш спинитися? Мені?
Спинитися? І про любов ні слова?..
Ну, ні, жартуєш! Сто раз тільки «Ні».
Я за любов боротися готова.
«Я – юнь твоя, що за тобою йду.
Залиш для нас любовні переспіви».
«Я не зібрала ще свої посіви,
Хоч я уже не мрію, та ще жду…
Я вистраждала право на любов,
Я виросла в її купальських росах
І, хоч уже з сивинами у косах,
Її здобуду – і заквітну знов.
І, що судилось, доспіваю я…
А ви собі нових пісень складіте,
Бо скільки ще мелодій тих на світі,
Та в кожного мелодія своя».