Про собаку

 

На вулиці холод і мряка,

І ніч розгорнула пітьму.

На звалищі виє собака –

Незатишно, мабуть, йому.

 

І холод, і голод, і мряка…

Виття переходить у плач…

Пробач мені, любий собако,

Якщо тільки можеш, пробач.

 

Що люди тебе одурили,

За відданість і за любов,

Як бачиш, сповна заплатили…

Здається, сніг мокрий пішов…

 

Розумні собачині очі

Породжують смуток і щем.

Ще звикнеш, хороший, щоночі

Тремтіти десь там під кущем.

 

В під’їзди тепер не впускають,

І гицлі не їздять давно.

Про долі собачі знімають

Ще іноді гарне кіно.

 

А їсти так хочеться дуже…

А холодно, холодно ж як…

А людям байдужим – байдуже.

Що їм до бездомних собак?

 

Не пошкодуйте крихти горобцям

 

Вистрибують нахаби-горобці.

Вони мене вже зовсім не бояться.

І хочеться покликати: «Ціп-ціп!».

Й сипнути круп — нехай вже наїдяться.

Бо так їм холоднеча та болить,

Так дошкуля мороз і хуртовина.

Але чомусь у вирій не летить

Ота мала непоказна пташина.

Десь там тепло, а тут у нас зима,

Якусь крихтину роздобути важко.

Та ниточка якась таки трима

Оту малу, оту сіреньку пташку.

І хочеться мені сказати вам,

Мої хороші діти, тата й мами:

«Не пошкодуйте крихти горобцям:

Вони зимують зиму разом з нами!»

 

Про ведмежатко

 

У малого ведмежатка

Є і мама, є і татко.

Тож синочка – пустуна

Бавить мама не одна.

 

Але часом вдвох із татком

Не справлялись з ведмежатком.

Неслухняне ведмежа

Ні на кого не зважа.

 

Просить мама: «Вгомонися,

Вже морози почалися».

Повкладалися в барліг,

Щоб синок із ними ліг.

 

Але спати він не хоче:

Подивився б він охоче

І на зиму, і на сніг,

А вони його – в барліг!

 

Він пручається, тікає,

А матуся не пускає,

Просить лагідно: «Засни!

Не надовго – до  весни!»

 

По голівці гладить татко:

«Посмокчи, синочку, лапку!»

Він притих, він позіхнув –

Й не помітив, як заснув.

 

Так проспить він у барлозі

І хуртечі, і морози.

Встане тільки навесні.

Ви хотіли б так чи ні?